Головна
Логін:  
Пароль:
  Забув пароль
  Реєстрація
про сайт редколегія автори твори обговорення додати твір
Головна · Твори  
Молодіжні Новини
22.05.2009
Артем Стельмашов представив Україну на молодіжному симпозіумі в Стамбулі
22.05.2009
Акція «Запали вогник у своєму серці»
22.05.2009
«Seni Cup 2009» для дітей з особливими потребами
22.05.2009
Українська молодь - для України
21.05.2009
21 травня - 10 років УСМД!
21.05.2009
В Інтернеті створено перший безкоштовний університет
21.05.2009
У Папи Римського буде новий молодіжний сайт - Pope2you.net
21.05.2009
Повернення обов’язково відбудеться
21.05.2009
"Стоп насильству!: Досить терпіти такі подарунки!"
21.05.2009
Літня Дебатна Школа у Бердянську
Твори
життя і творчисть Бориса Чичибабіна
леонід ружинський


ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ


БОРИСА ЧИЧИБАБІНА



Розширені тези виступу на
харківському радіо 20 січня 2008 року



Передмова

// Останнім часом значно зросла цікавість до поета Бориса Чичибабіна, як у харків'ян, так і у поціновувачів його творчості з інших регіонів України, а також з близького та дальнього закордоння. Насамперед, це пов'язано з 85-річчям від дня народження поета, яке відзначалося 9 січня 2008 року. Пишу „зросла цікавість”, але вона завжди була немалою з тих пір, як поета стали друкувати, брати інтерв'ю, запрошувати на телебачення.
// Щоб ознайомитися з великою кількістю друкованих матеріалів про Бориса Чичибабіна, з великим об'ємом фонотеки, тобто записів його голосу, коли Борис Олексійович читав свої вірші (а читав він так, що брало за душу), ознайомитися з його книжками, які були видані, починаючи з 1963 року і продовжують видаватися, достатньо відвідати „Чичибабінський культурний центр” у Харкові на вулиці Скрипника 7, який організувала Лілія Семенівна Карась-Чичибабіна, вдова поета.
// Відвідувачі цього центру будуть приємно вражені величчю нашого земляка – поета і Громадянина з великої літери.
// Борис Чичибабін – поет російськомовний. З плином часу все яскравіше висвітлюється місце поета в літературі ХХ століття. Як на мій погляд, його ім'я буде завжди поряд з видатними російськомовними поетами-класиками ХХ століття, такими як Пастернак, Ахматова, Цвєтаєва, Мандельштам та іншими.
//А класиків необхідно перекладати іншими мовами.
//У згаданому Чичибабін-центрі можна ознайомитися з перекладами його віршів поетами України, Ізраїлю та інших країн.
//Будь-який переклад з іншої мови – це балансування між буквалізмом та свавіллям у поводженні з текстом оригіналу. І найважче у цьому процесі – перенести твір з однієї культури до іншої, не втративши головного.
// Існує думка, що внаслідок зрідненості української і російської мов і культур, а також тому, що більша половина населення України вільно володіє російською мовою, перекладати російськомовних поетів і письменників українською не варто. З цього приводу іноді виникала полеміка між фахівцями, дещо друкувалося на сторінках харківських
газет, а також у іншій періодиці.
// Наприклад, у 2004-2005 роках на сторінках харківської міської газети були надруковані наступні дописи (наводжу в оригіналі):
//„Переводы – как женщины: если верны, то некрасивы, а если красивы, то неверны”, „Так нужно ли переводить Пушкина ?”, „Так зачем нам „киця вчена” вместо „ученого кота?”, „Зачем мы переводим Пушкина на украинский язык?” та інші.
// Крапку у цій полеміці поставив у своєму, згаданому останнім, дописі „Зачем мы переводим Пушкина...” доктор філологічних наук, професор Харківського педагогічного університету ім. Г.Сковороди Леонід Генріхович Фрізман.
// Українською Пушкіна перекладали такі поети і письменники, як Боровиковський, Глібов, Гребінка, Старицький, Франко, Грабовський, Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра, Терещенко та інші. Без сумніву, що переклади поета іншими мовами значно розширюють коло його читачів і прихильників.
// Бориса Чичибабіна українською перекладали лауреати Шевченківської премії Василь Герасим'юк і Ігор Римарук, поет-вчений, доктор філологічних наук Володимир Калашник, мереф'янський (Харківська область) поет Віктор Кириченко, київський поет Анатолій Моїсієнко, а також поетеса Жанна Храмова, кілька віршів якої були надруковані у хрестоматії української мови і літератури для учнів 10-11 класів, яка випущена Львівським видавництвом.
// На жаль, у такій же хрестоматії, надрукованій Київським видавництвом, згадки про Бориса Чичибабіна немає. По програмі російської мови і літератури твори Бориса Чичибабіна нашими школярами також не вивчаються. Населення Харкова знає це прізвище скоріш тому, що його ім'ям названа одна з вулиць міста, але з поезією поета-земляка харків'яни (і не тільки вони) знайомі мало, хоча наклади книжок Чичибабіна весь час збільшуються. Так, харківське видавництво „Фоліо” у 2008 році видало його вибране під назвою „Прямая речь” і готує повне зібрання його творів у одній книжці значного об'єму. Раніше цим же видавництвом було випущено немало книжок Бориса Чичибабіна, у тому числі кілька видань його творів у трьох томах.
// Перекладати поезії Бориса Чичибабіна українською не просто внаслідок багатства слів, різноманітності ритмів, інтонацій, витонченого вміння поета використовувати всі магічні властивості російської мови, чудової музикальності, віртуозності, образності та особливостей чичибабінської рими.
// Можливо тому, усіма згаданими мною україномовними перекладачами віршів Бориса Чичибабіна надруковано переклади близько 25 його поезій, що занадто мало.
//Метою мого звернення до читачів є ознайомлення їх з життям і творчістю Бориса Чичибабіна, а також з моїми перекладами деяких його віршів.


Харків і Чичибабін

//Ці слова сьогодні пов'язані міцно, накликають майже автоматичні асоціації. Харків – місто Чичибабіна, Чичибабін – харківський поет, хоча у нього навіть харківських коренів не було. У віршах поета Харків майже не згадується. Лише у вірші, присвяченому своїй знайомій Наталії Сміртській, згадується Павлове Поле: „На Павловом Поле, Наташа, на Павловом Поле...” і цей рефрен проходить всіма шести строфами вірша, написаного у 1973 році.
// Але ніхто, крім Чичибабіна, не зумів настільки точно відчути дух нашого міста і втілити його у класичні строфи.
//У книжці „Борис Чичибабин в стихах и прозе”, яку поет підготував для харківських читачів і яка була видана видавництвом „Фоліо” у 1995 році (на жаль, поет не дожив до випуску своєї головної, як він вважав, книжки), він з належною йому простотою і скромністю подає свою коротку біографію.
// Народився поет 9 січня 1923 року у Кременчуці Полтавської області. Батька свого не знав, виховував його вітчим Олексій Юхимович Полушин, військовослужбовець. Олексій Юхимович усиновив Бориса, коли той був ще немовлям, любив його і виховував, як рідного сина. До 19-літнього віку Борис не знав сімейної таємниці, тобто не підозрював, що Полушин не рідний його батько. Таємниця відкрилася, коли Борис випадково почув розмову своєї матері Наталії Миколаївни (дівоче прізвище її матері Чичибабіна) з приятелькою. У подальшому житті Борис Олексійович взяв прізвище Чичибабін своїм творчим псевдонімом. У роду Чичибабіних був відомий хімік-органік Олексій Євгенійович, якому Борис приходився внучатим племінником. Але свого двоюрідного діда Борис ніколи не бачив.
//Сім'я за часів дитинства та юнацтва Бориса поміняла чимало місць проживання, деякий час жила у Кіровограді, але більшість часу проживала у Чугуєві Харківської області.
//У 1940 році Борис Полушин закінчив середню школу №1 м. Чугуєва. У минулому це була показова гімназія.
//Школяра Бориса вражала шкільна бібліотека, де були книжки Єсеніна, Пастернака, Ахматової і навіть Хлєбнікова. Ось тільки що книжок Мандельштама не було – бідкався Чичибабін уже потім, пишучи про свого улюбленого ( разом з Пушкіним ) поета у статті „Всех живущих прижизненный друг”.
//В Чугуєвській школі №1 читали словесність гімназичні викладачі. Деякі з них працювали там ще з дореволюційних часів. Вони й зуміли пробудити у майбутнього поета інтерес до російської словесності. За їх участю був організований літературний гурток, видавався журнал і стінна газета, де іноді з'являлися вірші, підписані псевдонімом „Борис-рифмач”.
// Після школи ? 1-й курс історичного факультету Харківського університету. Навчання перервала війна.
// У 1942 році Борис Полушин ( так він значився по паспорту) був призваний до армії і служив у Закавказькому військовому окрузі в авіаційних частинах до 1945 року. Ні стріляти, ні убивати йому не прийшлося ? так Борис Чичибабін писав у своїй автобіографії.
// За станом здоров'я він був демобілізований і у 1945 році вступив на 1-й курс філологічного факультету Харківського університету (очевидно, його душі це було ближчим).

„Допит щовечір, погрози...”

// 18 липня 1946 року під час весняної сесії (а він здавав іспити одноразово за 1-й і 2-й курси) Борис Полушин був заарештований органами НКВС і відправлений у Москву на Луб’янку.
//Дещо про арешт Чичибабіна надруковано у періодичній пресі, але всі документи знаходяться в архівах НКВС і до цього часу не оприлюднені. А таємниць документи відкрили б немало. По-перше, Бориса Полушина заарештовували двічі: на початку липня 1946 року, а наступного разу – 18 липня. Першого разу, як розповідала сестра поета Лідія Гревізірська (Полушина), прийшли якісь чоловіки і сказали, щоб Боря слідував за ними. Але вітчим Олексій Юхимович зумів якимось-то чином вирвати Бориса з пазурів Харківського відділку НКВС. Чекісти тільки попередили Олексія Юхимовича, щоб той порадив сину бути більш обачливим у виборі своїх друзів.
// Повторний арешт замкнув майбутнього поета на 5 років у в'язницях та Вяттаборі ( Кіровська область).
// У документальному фільмі „Сповідь поета”, який був знятий Київською студією у 1993 році, Борис Чичибабін так сказав про свій арешт: „Найстрашніше те, що ти йдеш вільний, щасливий, закоханий, а тебе зненацька хапають, заштовхують у машину і ти вже відрізаний від всього світу , від всіх людей”.
// Цього разу вже ніякі заслуги полковника Полушина до уваги не були прийняті. Бориса перевозять до Москви на Луб'янку, пізніше – до Лефортівської тюрми.
// В тюрмах він провів два найтяжчих роки, а залишок терміну відбував у Кіровській області на лісоповалі. У Лефортівській тюрмі він сидів у одній камері з російськими харбінцями, які хотіли повернутись до рідних країв. Завдяки цим людям – високоосвіченим, інтелігентним, глибоко і щиросердно віруючим, Борис Чичибабін повірив у Бога, вивчив перші молитви. В подальшому житті жоден його день не проходив без звернення до Бога. Тяжкі тюремні роки і умови праці на лісоповалі не пройшли безслідно. Він захворів на легені і його, як освічену людину, перевели у контору писарем, бо він мав каліграфічний почерк.
//У тюрмі були написані важливі для його творчості вірші: „Буду живий чи в могилі...”, відомий під назвою „Червоні помідори”, „Махорка”, „Час смути”, „І знову тиша, тиша, тиша...”, „Доки хоч один закоханий безутішний...”, „Єврейському народові” та інші. Надаю свій переклад вірша „Червоні помідори”:
* * *
Буду живий чи в могилі –
чим заросте цей провал?
У Ігоревім Путивлі
вся погоріла трава.

Мовби шкільні, коридори, тихі, а двері в броні.
Ярі, як кров, помідори
з вами не їсти мені.

Як зміг дожити до прози
я, бідолаха, ізгой?
Допит щовечір, погрози,
дихає в спину конвой.

Сходи, прямі коридори,
каверзи ждуть не одні.
Ярі, як кров, помідори
з вами не їсти мені.
//Коли Бориса Олексійовича запитували, за що його заарештовували, він відповідав: „Ні за що, на жаль, ні за що. Певна річ, були якісь розмови, вірші...”, „Скоріш всього, хтось комусь передав мої вірші, в яких, можливо, щось було, хоча по тому часу особливої крамоли бути не могло. Розмови, балаканини, вірші...”, „За антирадянську агітацію”, як було сказано у вироку.
//Як пише Лілія Семенівна Карась-Чичибабіна у статті „Дещо з біографії...”, яка увійшла до книжки „Кончусь, останусь жив ли?...” видавництва „Фоліо”, Борису Чичибабіну був пред'явлений при арешті вірш під умовною назвою „Мать ? моя посадница”.
//Українською уривок з цього вірша можна перекласти приблизно так:

...Ти не спи, земляк, не спи,
ми життям придавлені.
Твої віршики і спирт
водою розбавлені.

Досить пальцем колупать
в носі або в задниці*.
О, голота, збирайсь в рать,
матінка – посадниця.

В батьківщину наскрізь вткни
пісню-поножовщину,
щоб земля на всі віки
забула єжовщину...

Ой ти, мачуха-Москва,
всіх образ розсадниця:
головою об асфальт,
матінка-посадниця...

//Відносно цього вірша не треба забувати, що у 1946 році Борису Полушину було лише 23 роки і, по теперішнім міркам, цей вірш міг вважатися щонайбільше юнацьким, хуліганським, але у ті часи сповна важив на пункт 10 статті 58 Кримінального Кодексу Російської Федерації „Антирадянська агітація”.
//Значно пізніше, у 1989 році, мотиви цього вірша прозвучали у відомій „Пісеньці на всі часи”:
...Ох, імперія – тюрма,
всіх образ розсадниця,
пропадаєм задарма,
матінка-посадниця...
//Свої тюремні роки Борис Олексійович пригадувати не любив і не
хотів. У листах до рідних (а йому писати і листуватися не було заборонено) він ніколи не скаржився на не легкі табірні та тюремні роки, а
у одному з листів признавався, що миє підлогу у своїй камері, яка „п'ять
________________________________________________________
*залишено російське слово

кроків у довжину і два у ширину”, кожний день мокрою ганчіркою і у
цьому також бачить поезію життя, бо не втрачає своєї гідності.

„І занудьгує воля по мені...”

//У 1951 році, ще за життя Сталіна, Борис Полушин був звільнений. Звичайно, він повернувся до Харкова. Харків зустрів поета непривітно. Ось що писав про перші після табірні роки сам Чичибабін:
//„Найважчими роками мого життя були не табірні, не тюремні, а оці кілька років після звільнення. Ви знаєте, як тоді сприймали людей, котрі
були засуджені за політичні злочини, антирадянську агітацію. Звичайно, мені не можна було і думати про продовження навчання, але на якусь більш-менш підходящу роботу не можна було влаштуватись та і спеціальності у мене ніякої не було”. Перепробував кілька випадкових робіт. У 1952 році закінчив курси бухгалтерів і ця спеціальність потім стала йому в нагоді. Працював бухгалтером в управлінні будинками. Поєднав свою долю з Матільдою Федорівною Якубовською, яка працювала паспортисткою. Проживав у ті часи в невеличкій 10-метровій кімнаті у будинку на перехресті вулиць Римарської і Бурсацького спуску, в самому центрі Старого Харкова. Поступово маленька кімнатка на Римарській стала неофіційним літературним центром культурного життя Харкова.
// Хто тільки не бував гостем у цій кімнатці! Серед них друзі: Марк Богославський, Леонід Пугачов, Марлена Рахліна, Олександр Лєсніков, Аркадій Філатов і багато інших, закоханих у літературу, у мистецтво. Читали вірші, сперечалися, були щасливими своєю молодістю, вірою. Тоді ж відбулося знайомство Бориса Чичибабіна з поетом Борисом Слуцьким, який бував наїздами з Москви до Харкова, де проживали його батьки. Борис Слуцький у 1958 році взяв вірші Чичибабіна до Москви і в журналі „Знамя” (№11) вони були надруковані (перша публікація під прізвищем „Полушин”).
//В Україні, зокрема у Харкові, у періодиці також друкуються деякі вірші поета.
//На початку 60-х років він проживав у Москві, готував свою першу збірку віршів, але вона під назвою „Молодість” вийшла тільки у 1963 році, занадто пізно, як казав Чичибабін, коли „хрущовська відлига” вже йшла на спад. Тоді ж вийшла книжка „Мороз і сонце” у Харкові. Потім у Харкові були надруковані ще дві збірки. Але кращих своїх віршів Борис Чичибабін надрукувати у ті часи не міг, а частина віршів, які були надруковані, пройшли через сито цензури, вийшли понівеченими.
//У 1966 році Бориса Чичибабіна прийняли до спілки письменників СРСР. Одну з рекомендацій дав йому Самуїл Маршак.
//Після 1968 року – повне мовчання. Поета шельмували, замовчували, прирікали на роки глухоти і невідомості, ізоляцію від широкого кола читачів.
//„Глухе ім'я Чичибабін ? нема цього віршотворця” – писав він. Але читачі-друзі були у нього завжди. І у Харкові, де він проживав постійно, і у інших містах.
//Він не друкувався, причому також і по своїй волі. Ось його слова: „Сказати, що не захотів більше обманювати – значить обманював до цього часу? Ні, я не обманював. Але не міг вже згодитися, щоб мої книжки виходили у такому вигляді, у якому вони виходили раніше. Хотів говорити саме те, що хочу говорити, а це було не можливо. Треба було без кінця поступатися, а я вже не міг цього робити. Прийшла переоцінка цінностей, настала криза, яку я переносив тяжко, думав про самогубство, боявся стати божевільним...” Сімейне життя також тріщало по всім швам. Саме тоді був написаний вірш „Зніми, зніми мою утому, мати Смерть...”, один із кращих його віршів.

* * *
Зніми, зніми мою утому, мати Смерть.
Я не прошу подяки за роботу,
пошли хоч прохолоду та дрімоту
на тіло моє довге й стомлене ущерть.

Я утомився. Та мені вже все одно.
Я за добу лише по три години
в полоні сну, немовби в млосність лину,
але і сон з бажанням смерті заодно.

Я книжку блага прочитав уже свою,
а книжку зла став немічний читати.
О, мати Смерть, втомився я прохати:
накрий рядном голизну й худорбу мою.

Дихни своїм льодком на груди та чоло,
дай відпочити тихо й безпробудно.
Я утомився у важкі та сірі будні,
коли всім іншим важко зовсім не було.

Я свято вірив в дух, безумець впертий,
волав до Бога, коли пекло бачив,
і рветься тіло у судомах наче,
і ллється з носа мого кров не вперше.

Одні лиш вірші будуть вічні, не німі,
та скільки їх залишиться, одначе.
Втомивсь я, наче раб, собака наче.
Прошу я мати Смерть: утому цю зніми.

Виключення з Спілки письменників СРСР

//Бориса Чичибабіна врятувала Лілія Семенівна. Вона зуміла вивести поета з тяжкого стану, надихнула на нові вірші. „Не можу вимовити „моя дружина”, – писав Чичибабін – не люблю чомусь це слово, краще „кохана”, „друг”, перший читач моїх віршів, єдиний суддя і підказувач. З тих пір ми не розлучаємося. І з того часу я перестав думати про друкування, став писати, насмілюся думати, свої кращі вірші цілком вільно, наперед знаючи, що вони ніколи не будуть надруковані, не став ходити до Спілки письменників. Так що виключення мене з Спілки у 1973 році, в кінці кінців, навіть було вірним – я давно втратив з ним будь-які зв'язки...”
//А конкретним приводом для виключення, як сказав у своєму виступі присутній на засіданні Правління Харківської організації Спілки письменників України секретар Київського райкому партії Іваненко М.В., були вірші на смерть Твардовського, вірш від'їжджаючим до Ізраїлю („від'їжджаючим – ріжок, хто залишився, тим – кара”), рядок „...мовчить народ, багна набравши в рот...”, вірш „В серці ти, Україно, я живу на землі України...” та інші.
//Протокол цього засідання від 25 квітня 1973 року – ганебне явище в історії Харківського осередку Спілки письменників.
//Як казав Борис Олексійович, його звинувачували то в сіонізмі, то в націоналізмі, „...так і не розібрались, хто я насправді”.
//А насправді Борис Чичибабін — Поет, про це сказали ті ж поети і письменники, які 30 грудня 1987 року відновили його у лавах Спілки письменників. Ті ж самі члени Спілки письменників через 14 років говорили про Чичибабіна зовсім протилежне тому, що було ними сказано при його виключенні зі Спілки. Ось їх прізвища: Котляров Б., Полонський Р., Добровольський В., Третяков Р., Кац З., Гордієнко К., Петров В.
// Не до лиця поетам і письменникам цей хамеліонізм.
//Наводжу переклад вірша, за який Чичибабіна звинуватили в українському націоналізмі.

* * *
В серці ти, Україно, я живу на землі України,
і, хоча росіянином звусь, бо на мові російській пишу,
на просторах добра, де тополі та спів солов'я звідкись лине,
своє місце знайшов, благ земних не прошу.


Що для мене той північ з тайгою, голі півдні рівнини?
Помолюся я хмарам, щоб дощик веселий пролився скоріш
на цикорій, кульбабку-сестричку, на пахощі квітів жасмину,
на простеньку ромашку й зелений шпориш.

На стежинці, що проторована в драговини полоні,
якось диво деревогіллясте побачить мені довелось:
Богом луками плив, обрамований мов у величну корону,
мною спохвату не усвідомлений лось.

А коли попрошу я, знетомлений, пестощів, радості,
обіймала зорею, гортала до ніг моїх хвилі води,
оберталась травою жаданою, холодочком з вологості
джерела невичерпного Сковороди.

А історія наша, певне, склалась мудріше, в безкрів'ї,
коли б місто престольне, що сяє тепер і красою й добром,
не на півночі хмурній свої золоті спорудило покрівлі,
а над вільним, величним та щедрим Дніпром.

О, земля Кобзаря, занепала, у твоїй я оправі,
з сторінок тополиних на полин степовий я – посів.
Ви співайте всю ніч, веселіться, співайте про давнішню славу,
солов'ї запорозьких знаменних часів.
(1973)
//Наведений вірш яскраво показує, як патріотизм поета прирівняли до націоналізму.
//Борис Чичибабін любив Україну, любив простих людей, охоче спілкувався з читачами. У нього були приводи образитися на наше „трудове і залізобетонне” місто, покинути його, а у подальшому житті покинути і Україну.
//Але він був вірний своєму кредо, яке сформулював ще раніше:

...До смерті пристрасть повнить груди,
не хочу в чужину, край неба.
Не був я зроду і не буду,
яким поету бути треба.

Не у граннях літературних,
не в гулянках у дачних тишах,-
мій дух вирощувався в тюрмах,
етапних, слідчих, також інших...

Поет – правдошукач – патріот

//Як же по дивацькому переплітається доля міста і людини! Провінціал, вчорашній політичний в'язень, невизнаний спершу поет, з часом стає совістю міста, саме тим праведником, без якого, як відомо, жодне село не існує. Марк Богославський назвав Бориса Чичибабіна „правдошукачем” у самому високому значенні цього слова. Харків і Чичибабін поріднились назавжди. Здається, що і сьогодні сутулувата постать Чичибабіна ось-ось промайне де-небудь між Дзеркальною струминою і Майданом Поезії, у якому-небудь тихому куточку, ще не заплямованому комерційною лихоманкою.
//Що ж зріднило поета з містом? Насамперед, відкритість, демократизм. Харків розімкнений, всією душею відкритий степовим вітрам. Харків – перехрестя багатьох шляхів. Ніч у потязі – і ти вже у столиці, хочеш – у першопрестольній, а хочеш – у матері всіх міст Києві. Додай ще половину дня – і ти аж на імперському кордоні. Звідси – не характерна для провінціала динамічність мешканців Харкова. Харків'янин скрізь свій. Ця легкість, своєрідна слов'янська гнучкість, відізвалась у чичибабінських рядках:
...Адже мій такий уклон:
якщо вдома – росіянин,
а де північ осіянна,
називаюсь я хохлом...

//Але у цьому є і зворотна сторона. Так, харків'янин скрізь свій. Та для москвича він – провінціал (а у теперішні часи – „хохол”, „гастарбайтер”). Для київлянина – знову ж провінціал, до того ж майже „москаль”. Борис Чичибабін любив „бродяжити” (це його слово). Виїзди на природу, до лісу – ось чи не найкращий і чи не найбільш досяжний відпочинок після робочого тижня , восьмигодинної праці бухгалтера. Борис Олексійович багато років працював у ХТТУ у відділі матеріально-технічного забезпечення, куди влаштував його один з шанувальників віршів поета.
//В одному з перших інтерв'ю центральному телебаченню, даному в кінці 80-х років, Борис Чичибабін запам'ятався телеглядачам, знятим на лоні природи, – біля беріз і осик, на літній галявинці.
//А літня відпустка ставала довго чеканною віддушиною. Поет поспішав надихатися морем і соснами, намилуватися готичними верхівками соборів, православними церквами, щоб потім на цілий рік поринути, мов у вирву, у сіру конторську нудьгу, у роботу бухгалтера. Але до своїх службових обов'язків Борис Олексійович відносився сумлінно, на роботі його цінували, використовували його освіченість і каліграфічний почерк.
//Виїзди на відпочинок, чи то у рідному краї, чи то кудись далеко, знайшли своє відображення у його віршах:

* * *
Як хороше було б втекти улітку з міста
у нетрі лісові ? подалі від гріха.
Повітря у діброві сосен золотисте,
з пеньків старезних сиплеться труха.

Пар від роси іде, немов з димарні пічки.
Хто зна, болоту й мокрим лукам де кінець?
Куди не глянеш – всюди квіточки-сестрички,
різак-трава, ромашка та чебрець.


Ніякої ні пристрасті, ані мороки.
Мовчиш, осяяний, і зло тобі – в пів зла.
В росі пасуться сонечка-коровки,
одна аж на чоло раптово заповзла.

Упав пилок на гроні смаковиті,
забратись мошкара у ніздрі норовить,
і коники виплигують, росою вмиті,
і мудра комашня завжди кудись спішить.

* * *
Невже повсюди й справді нудно, темно
і ти веселощів не знав споконвіків?
Та ось картопелька готова, певно,
бо пар давно пливе над казанцем жарким.

Заначки щастям засвітла наповни,
а злість та заздрощі хай під арешт ідуть.
О, їжа вже чекає на попоні:
редиска, огірочок перший тут як тут.

І мед землі співа в твоїх долонях,
блищить неспішно, наче він з шовків,
і поспішає у своє дощате лоно
сім'я стрімких, як блискавка шпаків.

Яким пером це описати чудо?
Де взяти слів, яких не знає світ,
коли виблискує й бушує всюди
його величність - яблуневий цвіт,

і теплий вітер, виплигнувши з хащі,
листочки пестить, кронами дзвенить,
а добрий друг мовчать рішив за краще
і поряд доброго вогню сидить.

//Краса природи рідного краю описана поетом у чималій кількості віршів, у тому числі в сонетах („Осінь”, „Вітер”, „Палатка наша наскрізь вся за ніч промокла...”, „Сніг” та інших).
//Ось далеко не повний перелік віршів Бориса Чичибабіна про природу.
//„Дощик”, „Яблуня”, „Квітень – а весна ще не ладиться...”, „Вже картопля викопана...”, „Біле латаття”, „Цей березень”, „На мій поріг зима прийшла...”, „Весна – одне, відлига – зовсім інше...”, „На вулицях вода у січні...”, „Весінній станс”, „Ода горобчику”, „Елегія лютневого снігу”, „Елегія Білого озера”, „Ода тополям”, „Сяяння снігів”, „Ода кульбабці”, „Цвітіння картоплі”, „Поплутав нас лихий з тобою...” та інші.
//Але патріотизм – це також, коли болить душа за всі негаразди у житті. А чуйна душа Бориса Чичибабіна завжди відгукувалась на все, хоча він і знав, у якій країні живе.

Сам родом я звідти, де серп обпирався на молот,
а розум – на диво, бездумності час щоб настав,
старих і малих де по селах викошував голод,
де стала євангельєм „Як гартувалася сталь”...
(1993)
//Поет застерігав, передбачав, пророчив:

...Я ледве-ледве дотягну
ось ці рядочки,
а кров миттєво не одну
заллє сорочку....

//І у цьому ж вірші під назвою „Живу на дачі. Життя чудове...”, написаному більше 40 років тому (1966):

– Облиште все! Хай гине плоть.
Рятуйте душі!
//І, незважаючи ні на що, – патріотичні вірші „Росія, будь!”, „У ніч безсонну думаю про Горбачова” і один з найулюбленіших віршів серед прихильників зруйнованої імперії „Плач по втраченій Вітчизні”, написаний у 1992 році. Як на мій погляд, основним лейтмотивом цього вірша є наступні рядки:
...Але я плачу зовсім не за ту,
яку, коли з очей зійшла імла,
назвали, перемігши німоту,
Всесвітньою імперією зла...

//Громадянська лірика Чичибабіна буде привертати увагу ще не одного покоління. Письменник Юрій Милославський, який у теперішні часи проживає у Америці, у квітні 1995 року дав інтерв'ю газеті „Новое русское слово” такого змісту:
//„Я вважаю, а точніше знаю, що Борис Чичибабін – визначний російський поет старшого покоління. І при цьому треба брати до уваги, що в історії російської культури його місце набагато ширше, „просто” поетичного. Борис Чичибабін – проповідник певних моральних істин, можна навіть сказати, що існує якесь вчення Чичибабіна відносно пізнання цих істин. Він і проповідує своє вчення словом і життям...”
//Федір Достоєвський стверджував, що світ врятує краса. Борис Чичибабін говорив: „У мене така манія, що світ врятує поезія”.
//У цих двох твердженнях немає протиріччя, суперечності, бо поезія – це та ж краса. „Поезія – це спроба повернути людині образ і подобу Божу”, говорив Борис Чичибабін.
//„Всі мої вірші – лірика, щоденник, сповідь, признання, проповідь” – також його слова.
...Можна локшину вішати довгу на вуха,
будувати собори на гущі від кофе,
але вірші – я знаю – це спалахи Духа,
це – мов подих останній Христа на Голгофі...

* * *
І зла, й плачу стає стократ,
я геть тікаю жалюгідний,
бо кожний кожному, мов кат,
і допомоги всі безплідні.

Я жив колись і дихав теж,
та не побачив я світлини*.
_________________________________________________
*світлина – полиск світла (Великий тлумачний словник сучасної української мови. К.; Ірпінь, ВТФ „Перун”, 2005, С.1299)

Бог винен в темряві без меж,
та хрест важкий ніхто не скине.

Несу свою вину вві сні,
немов відступники, халдеї,
безлистим лісом навесні
жалію і боюсь людей я.

Мене Всевишнього канчук
січе, і горб уже мій видко,
та мій тягар набавить мук,
не побороти ночі швидко.

І дивовижні є слова,
але сказати їх не можу,
моя змертвіла голова
і серце вже давно негоже.

Приносив лихо я і біль,
і Бог від мене відступився,
і роздавив мене, як міль,
щоби я правди не добився.
(1968)

* * *

Як страшно в суботу іти на роботу,
зігнувшись, гранням запопадливим гратись,
і знати на зборах, без таїн нудоти,
що дух – мов тягар нам, а рабство нам – в радість.

Як страшно, що стала брехня, мов повітря,
яке ми вдихаєм до смерті так ласо,
від правди ховаємось, наче від вітру,
бо Бога нема в нас, бо звемось ми „маса”.

Як страшно дивитись у вічі пихатим,
як страшно сьогодні на вулицях стало,
як страшно, що чим ми дорожче заплатим,
тим нам безутішно, марнота дістане.


Як страшно, що жити доводиться страдно,
що п'ємо та крадем – то так нам і треба.
Як страшно друг з другом зустрітись. Як страшно
розради з землею й ворожості неба.

Як вірити страшно, що совість сконала,
блаженно ковтати отруйливе брашно,
молитися всує, дива щоб настали,
але найстрашніше – це те, що не страшно.

//Надаю переклад ще деяких віршів Бориса Чичибабіна.

Молитва

Не подаруй мені легкої долі,
в дорозі друга, сну в ночі.
Спали мозолями мої долоні,
до негараздів, втрат привчи.

Поки години зла в житті суцільні,
я буду немічний, жебрак.
Зроби, дихнути щоб не зміг я вільно
та щоб відчув гризоти смак.

Держи мене на відстані від підлих,
в коханні дай мені гіркот,
у мить, щоб подвигу став гідним,
благословення шли з висот.


В засланні щедрим будь на холоднечі,
на пристрасть й морок не скупись,
дай лиш нести, що витримають плечі,
розвій по світу душу скрізь.

Якщо ж втомлюся я і захолону,
прокляття послане зніми,
неголеного увільни з полону
вогню пекельного й зими.

* * *
Поет – немов мала дитина.
Він довіряє соснам і жінкам
і вірш, що мовби так прилине,
не усвідомиться життям.

То грима римою, пророче,
то клоуном пустує, грає він.
Бо'зна, навіщо й скільки тих провин,
і чи знайти хто сенс захоче.

Як сон, від побуту далекий
і звідки взявсь, хто прочита – не зна.
Резону пошук геть даремний,
бо у натхнення давня таїна.

Та перед тим, за стіл як сісти,
і, спершу чим раптово прийде вірш,
я твердо знаю своє місце,
до мене ж влада ставиться все гірш.

Не склав би жодної я рими,
коли б горнило світу й долі пал,
мої виски вогнем не вкрили
та душу не потряс життя накал.
//До громадянської лірики належить значна кількість віршів Чичибабіна. Але розподіл віршів по тематиці надто умовний, оскільки у віршах поета тісно переплітаються всі мотиви творчості – природа з любовною лірикою, з описами подорожей, які поет здійснював по багатьом республікам колишнього СРСР, громадянська лірика – з віршами, які Борис Чичибабін присвятив своїм, знайомим і друзям. А таких віршів чимало. Ось їх неповний перелік:
//„Сонет з Маршаком”, „Феліксу Кривіну”, „Льошці Пугачову”, „С.Славичу”, „М.Рахліній”, „Ю.Шаніну”, „Наташі Сміртській”, „На вічне життя Л.Є.Пінського”, „Б.Я.Ландензону”, „О.Черняку”, „Зіні Міркіній”, „На річницю смерті Л.Тьоміна”, „О.Верніку” (два вірша), „Олександру Володіну”, „Миколі Руденко”, „Віті Шварцу”, „Єфіму Бершину”, „Вікторії Добриніній”, „Кирилу Ковальджі” та інші.
//Борис Чичибабін багато подорожував, досконально знав життя простих людей. Біль душі виливався у його рядках:

...І Бога пережив – без віри і без таїн,
без коренів, верхівки, рід зрадивши й дар свій.
По імені Іван, по кличці Ванька-Каїн,
святий ти і великий, народе правий мій.

Я був би радий жити у ладу, не всує,
але із брехнями душі моїй не по путі.
Часоплин зупиніть, прошу, хто там рулює!
Хай світу круговерть помре, бо хочу я зійти...

//А також:
* * *
Збулись погрози віщі - визнати я мушу,
бреде століття темне без доріг,
уклад життя брехню не переміг
і поглинає тлінний розум душі.

З'явись мудрець або поет-пророцтво,
їм не з'єднати, що розсипалось умить.
Всі одинокі й без самотності щомить,
все - галас, сморід і марнот марноцтво.

Ні лицарів, ані жінок сумирних,
а віщий сенс - суцільна таїна...
Життєвий нелад віщого не зна,-
смішний я дивний у питаннях спірних.

Люблю свій хрест, своє напівжебрацтво,
і те, що замкнений уже мій круг,
що п'ю з чужим, а гнів мій відчуває друг,
зі злом мирюсь, з добром не маю братства.

Століття листям у лице шпурляє,
я це люблю - відсторонитись сил нема -
і пам'ять сторінки гранітні міст сприйма,
й з тобою разом потім їх гортає.

Люблю мовчати, слухаючи тишу,
під дзвін синичок, під веселий білок стриб,
люблю я шепіт трав, беріз, знайти там гриб -
вірш вранці лиш тобі все це опише.


Яких святинь торкнусь чолом тривожним?
Закохану я старість увінчаю чим?
Знайти б синь моря з острівком хоча б одним,
але й хмариночки знайти не можна.

Під три чорти століття йде бездумне,
а я і Діккенса, і Твена ще люблю...
Дикунства й тліну наших днів я не терплю
й юнацькі мрії кличу нерозумні.

//Перелік віршів, написаних внаслідок вражень від подорожей також займе чимало рядків.

Поет і Муза

//Окремий розділ віршів Бориса Чичибабіна – сонети, значна кількість яких присвячена Лілії Семенівні Карась-Чичибабіній.
//Про Лілію Семенівну Борисом Олексійовичем за його життя і багатьма літературознавцями в періодиці після його смерті написано немало. Ці два імені навічно увійшли в історію Поезії. Все своє життя Лілія Семенівна присвятила збереженню пам'яті Бориса Чичибабіна, організовуючи у Чичибабін-центрі зустрічі поетів, чичибабінські читання, семінари і фестивалі з його творчості. Ці свята Поезії – невід'ємна частина культурного життя Харкова.
//Не ставлячи собі за мету описати історію знайомства Лілії Семенівни з Борисом Чичибабіним і історію їхнього життя, відішлю читачів до матеріалів, надрукованих журналісткою Анною Васильєвою у харківській газеті „Время” від 12 січня 2008 року під назвою „Поэт и Муза” та від 14 грудня 2007 року під назвою „И заскучает воля обо мне...”
//У Москві у 1994 році була випущена книжка Бориса Чичибабіна „82 сонета і 28 віршів про кохання”, у якій яскраво висвітлились почуття поета до своєї коханої, друга, першого читача віршів, порадника, Дружини з великої літери.
//Відносно сонетів, присвячених Лілії Семенівні, коротко і ясно сказав Марк Богославський:
//„...Своїм високим звучанням, силою почуттів, благородством змісту і форми сонети Чичибабіна мимоволі асоціюються з сонетами Данте, Шекспіра, Петрарки...”
//Пропоную переклади українською деяких сонетів із циклу „З сонетів коханій” (нумерація по книжці „Борис Чичибабин в стихах и прозе”, вид. „Фолио”, СП „Каравелла”, Х.;1995).


№1

Заволоділа нами безглуздості хвала!
Жахливий гріх російського розвалу.
Його не зважиш, бо чаша терезів мала,
а сіль землі добром розвал назвала.

Безбожний шторм неміряного бала
все вихлюпнув живе, почався світ з нуля.
Мов Суд Страшний, смерть царювала і хула,
дух гинув, зате ницість виживала.

Це б знать – ніхто тоді б родитись не схотів
в ганебний плин століття, в житті ганебнім тім,
з душею чесною під мертвою п'ятою.

В житті скоріш не рай, а ломкість та громіздкість.
Страх духом став. Брехня з давен-давен не рідкість.
В такий жорстокий час зустрівся я з тобою.

№2

У злочину відвертого рахунок свій, подвійний,
будь першим, кров проллявши, наготові:
звіріє біль, насуплюються брови,
погрожуючи, що насильству буде помста й війни.

Не пошкодує Вічність в помсті крові,
обман безкровний, та буває часто-густо винним.
Він непідсудний, то ж лови його на слові.
Всі добрі, ситі тишею, все виглядає чинним.

Ніж милосердніший, але петля добріша.
Не плоть, а душу вб'є брехня скоріше,
до смерті в совість всмоктана з дитинства.

Ханжі, невігласи, словесоблуди,
ми – тіні тіл, оману знавши всюди,
і в спадок множимо брехню й безчинства.




№4

Мене ти не питай, до тебе що було –
то був неначе сон, давно забув його я.
У пеклі замкненім, на мушці у конвою,
нас пестило століття, ринувши у зло.

Зелену хвою сивиною замело,
проймав мороз і в кожний подих – пар горою.
Зло забавлялося у грудях моїх грою,
безвільний дух мій до скорботи довело.

У тій жахливості миттєвість – наче милість,
коли ти, невідома, раптом мені снилась.
Я оживав, пізнав вві сні твоє тепло.

І весь воскрес, і душу я зберіг для світла,
а пам'ять не сприймала те, що не розквітло.
Мене ти не питай, до тебе що було.

№6

Люблю твоє лице. У ньому риса кожна –
від висоти чола до лоскотливих вій –
немов соромиться, що чистий образ твій
і що душа – сестра природи – з нею схожа.


Душею чесний, звикнути до скрути зможе.
Між бунтарів ми в бідності, завжди ми в ній,
але не держить зла безпечність твоїх дій.
Збороти безлади мені ти допоможеш.

Дивлюсь в твоє лице з наївністю сектанта,
коли читаєш голосно Гомера, Данта, –
ти вся душею там, в їх думах вдома ти.

Вливається ніч тихо у деревні дзбани
і спроби твоїх ласк несміливо-медвяні,
не треба темряви, щоб чари осягти.



№7

Твій світлий образ мов зійшов з ікони,
ти серед снів палких свята мені завжди.
Хвала тобі! Крилаті наші коні.
Задушливий цей час! Спішить, не зна куди.

Без тебе я – мов без повітря, без води.
Не зміряти пал, пристрасність тихоні.
Соромишся? – спитай мої долоні –
чутлива твоя плоть, за це не осуди.

Тепер навік щасливим мені бути,
жалоби не пізнають мої груди,
біль – радість, а тягар та скрута – благодать.

Той, хто відчув цю шовковистість плоті,
до раю входив, не зневіривсь потім.
Дай Бог, у пестощах тобі життя віддать!

№9

Коли б жадав наш дух високих дій,
в коханні б гідний був свого мірила,
для мене пристрасть ти б свою відкрила,
хай всупереч сором'язливості своїй.

Ти в почуттях і чиста й білокрила,
а в снах земний, не занебесний наш покрій.
Округлістю і легкістю мене зігрій,
в далечину яку звуть нас твої вітрила?

Обійме хто тремтливе їхнє чарування?
Ще не наситилось у пестощах кохання.
Не легко нам. Хоча би освіжить вуста.

Ховай свої ти мрії під корону чорну,
а тіло твоє, знавше мову духотворну,
нехай приваблює і зве в свої свята.




№13

Безглуздим є російський націоналізм,
Але людською кров'ю міцно в'яже.
Чи ще замало трупів, ран, хто скаже,
що знову цим недобрим ділом зайнялись?


Ти чуєш лемент чорний, наче сажа?
Пророк-погромщик хижий, хитрий, наче лис,
кричить, у дописах всіх брудом маже,
і хмарою його споборники зійшлись.

„У бідах всіх – кричать – євреї винуваті,
корисливіше їх народу не пізнати,
до пір яких Івану їх носити на горбу?”

Посміємось ми з їхнього кривляння,
і річкою, що у лататті та убранні,
веслом веселим я до берега гребу.


№14

Палатка наша наскрізь вся за ніч промокла.
Війнуло свіжістю від ранньої роси,
пливе туман з-за суходолу, з-за коси,
а я тобі читаю голосно Софокла.

В селі за річкою розгавкалися пси,
та рання пташечка в далечині не змовкла.
Час тихо плине, стихли майже звуки всі,
а я тобі читаю голосно Софокла.

Коли ми підемо, я хочу, щоб взяла
з собою ти повітря лісу та села,
давнішня моя рана щоб ущерть засохла.

Століття не легке. Не кожний брат і друг.
Приречений цей світ і запал вже потух,
а я тобі читаю голосно Софокла.


№ 15

Писати вірш тобі задумливо-тілесний,
це наче в душу пильно глянути свою.
Ти ? мій священний храм, ти непізнанний ліс мій,
і я з молитвою своєю в нім стою.

Ти все – бо я з тобою близькість пізнаю,
полин лісів, меди в далечині небесній,
любов до ближнього, жах перед злим, безчесним,
а в чорний час – свою зневіру холую.

Ти – дихання моє. Та як все помістити
в один сонет? Прошу, про це скажи мені ти,
щоб я усе сприйняв, не зрадивши єству.

Щоб я пізнав тебе, воскреслу, світлу, ранню,
щоб ти, мов божество, відповіла бажанню
й своїми чарами сприяла торжеству.



№21


Коли відплинуть назавжди у небуття
мого кохання світлого вітрила,
ти напиши, не вкрило щоби забуття,
вірш спомину, як ти мене любила.

Я не прошу, щоб пам'ятала все життя –
забути ти до смерті б не зуміла.
Ти напиши про все, як зможеш, мила,
не дай добру пропасти в неладі буття.


Можливо, я тоді із вічної розлуки
той вірш почую і зрадію його звуку:
краплинкою дощу до мене прилети.

По звуку слів-дощинок уявлю твій образ.
О ні, не пестити – жадати лиш воднораз,
душею про кохання вірш твій осягти.

№22

Які щасливі ми, що Пушкін є у нас!
Я повторюсь, хоч приказка і застаріла.
Майстрам давно уже підрізали їх крила,
ридає дух над згарищем – вогонь погас.

Сікли татар сокири, іга темна сила,
цар-самодур Іван, Петра жорсткий указ.
Голота хитра вихід все ж знайти зуміла:
які щасливі ми, що Пушкін є у нас.


Але народ мовчить століття поспіль,
а Мідний задки скаче, як на посміх,
дай Бог, щоб не спіймали нас на мушку.

Щоб до добра йшли стежкою простою.
Які щасливі ми – у нас є Пушкін!
В Росії є. У мене є з тобою.


№23

Не прагну величі. Не значусь я при школах.
То – брехні все і метушливості візок.
Король був голий. Але скільки істин голих!
Віками житимуть сюжети тих казок.

А пекло скрізь. Полиця книг лиш раю сполох.
І у житті, хоч скоро в небуття мій крок,
я радий – вдома не сиджу і не геолог,
і навіть не поет – ніщо. Віддав оброк.


З тобою мені рай. Тому я шлю вітання,
хто знав, що робить, справ не давши наостаннє.
Зустріну смертний час біля твоїх я ніг.

Не часто у житті торкаюся я ліри,
але, на щастя, в цих руїнах і безвір'ї
тебе знайшов – і душу зберегти я зміг.

//Лілії Семенівні Борис Чичибабін присвятив не тільки сонети. Наприклад, такий вірш:
* * *

Поплутав нас лихий з тобою
тинятись по зимовій хащі.
Ти лісовою, мовчазною,
вважала бути за найкраще.

Тепло на сніг лилося з неба,
липким він став на рукавичках,
і мерзли ніженьки у тебе
у не зимових черевичках.

Ми навмання йшли, на удачу,
навіки, мовби напропале,
з лісовиків ніхто не бачив,
як цілуватися ми стали.

На скроні я коханій дихав
і мовчки пестив ніжні руки,
і підступала туга тихо,
і полонили серце муки.

У щасті нам не завжди бути,
в житті чекають грізні стужі.
Всіх друзів лісових почути
змогли серця і наші душі.

І сніговий пилок зсипався
від негараздів та відлунків,
обличчя милої торкався
і гіркуватих поцілунків.
(1967)
// Вірші про кохання – одна з вершин творчості Бориса Чичибабіна.

Публіцистика Бориса Чичибабіна

//Публіцистика Бориса Чичибабіна потребує окремого вивчення. Філософські погляди поета, статті, есе, виступи на телебаченні, інтерв'ю, відповіді на різні анкети, листи з Вяттабору – невичерпна скарбниця роздумів для читачів і шанувальників його творчості. Одні лиш назви публіцистичних творів скажуть багато чого про широту мислення Чичибабіна:
//„Любов до Пушкіна”, „Всіх живущих прижиттєвий друг” (Мандель-штам), „Признання про Марину” (Цвєтаєва), „Думки про Маяковського”, „Слово про улюбленого письменника” (Паустовський), „Кілька слів про письменника Шарова” „У серці моєму болить Арменія”, „Давно хочу ска-зати... Чи буває свобода без культури?”, „І молитися, і вірити, й любити”, „Я розмовляю з Богом”, „Таємниця Бориса Чичибабіна”, „Про вічне та поточне”, „Доки існує совість”, „Думки про головне”, „Вірте мені, будь ласка...”, „Гинуть імперії – культура залишається”, „Поезія – це спроба повернути людині образ і подобу Божу”, Авторський вечір Бориса Чичи-бабіна на телеконцертній студії „Останкіно”, Виступ Бориса Чичибабіна на вечорі пам'яті Олександра Меня в Музикально-театральній бібліотеці ім. К.С.Станіславського, Ахматовська анкета, Некрасовська анкета і багато іншого.
Закінчення

//На закінчення згадався короткий вірш Бориса Чичибабіна:

Не каюсь в том, о нет, что мне казалось бренней
плоть – Духа, жизнь – мечты, и верю, что, звеня,
распевшейся строкой, хоть пять стихотворений
в летах переживут, истлевшего меня.

//Не п'ять, а всі вірші поета Бориса Чичибабіна пережили його і будуть жити вічно в серцях багатьох шанувальників його творчості, а названа його ім'ям вулиця нагадуватиме харків'янам про поета і Громадянина з великої літери.
//Але не тільки назва вулиці. У Харкові організовано Міжнародний фонд пам'яті Бориса Чичибабіна, першим почесним головою якого був вибраний губернатор міста Євгеній Петрович Кушнарьов. Фонд одержуєі підтримку з міського бюджету.
//При центрі культури Київського району організовано згаданий раніше поетичний Чичибабін-центр.
//Борису Чичибабіну була присуджена Державна премія (1990 рік) за збірку віршів „Колокол” , яка, до речі, була видана за власні кошти поета.
//У 1993 році за збірку віршів „Мої шістдесяті” письменницький рух „Квітень” нагородив Бориса Чичибабіна премією імені Сахарова „За громадянську мужність письменника”.
//У Сполучених Штатах Америки, в Нью-Йорку існує літературний музей ім. О.С. Пушкіна, при якому організовано поетичний клуб ім. Бориса Чичибабіна. За пушкінський цикл „Екскурсія до Ліцею” Борис Чичибабін був нагороджений першою премією (посмертно) на конкурсі „Надії ліра золота”. Організувала цей конкурс директор музею Надін Лілліан Глінська , яка запросила до США Лілію Семенівну для одержання премії, диплома та кубка.
//Крім того, у 1998 році Борис Чичибабін був посмертно нагороджений орденом „За заслуги III степеня”.
//Бібліографія по творчості і життєвому шляху Бориса Чичибабіна може скласти книжку чималого об'єму.


Інші твори автора:
АВТОБІОГРАФІЧНЕ
ТВОРЧІСТЬ
В САМОТІ
УКРАЇНО, РІДНА МАТИ
ГІРКОТУ Я ЗБОРЮ НЕВТІШНУ...
ВЕСНЯНИЙ ДЕНЬ
ПАМ'ЯТІ ГЕОРГІЯ ҐОНҐАДЗЕ
ОЛЕКСАНДРУ МОРОЗУ
ДО ВИБОРІВ
ХРИСТИЯНСЬКА МОЛИТВА
В наш час гіркий...
Переклади з Саші Чорного
Переклади з Анни Ахматової
Омар Хайям. Рубаї-4
Омар Хайям. Рубаї-3
Омар Хайям. Рубаї-2
Омар Хайям. Рубаї-1
Любов у творчості Омара Хайяма
Філософія Омара Хайяма
Дещо з біографії Омара Хайяма
Омар Хайям. Хто він ?
Перекладачі Омара Хайяма
Рубаї як віршова форма
Омар Хайям і сучасність
красуні
красуні
сонет коханій
відверта розмова
у лікаря
зустріч з кумиром
Едвард Фітцджеральд. Біографічний нарис
Едвард Фітцджеральд. Рубайят Омара Хайяма.
Омар Хайям. Гімн вину
Переклади і перекладання з поетів різних народів
Як Еней здобував науковий ступінь
"Лівші"
чотиривірші
Прохання
Не плачся, що складне життя...
Коханій
журавлі
осінні відблиски
лебеді
земля
діти війни
колосочки
удова
до Дня Перемоги
мало воїнів нині живих...
не вбий...
пам'ять
Батьківщині
пісня про Україну
заспівали весняні струмки...
болото
з небес твій голос лине...
Аве, Марія...
борги допомогли
невдала покупка
рідна мова моя...
трускавецька осінь
до 200-ліття М.В. Гоголя
пісня про червону калину
шкідливість звички
пильність охоронця
обіцянка
євгенова неправда
осінь
відгуки історії
київ
26 квітня 1986 року

© Copyright: леонід ружинський, 2009

РЕЦЕНЗІЇ
Додати рецензію
Увага!
Стань автором!
Додай свої твори зараз!
Поринь у наш світ!
Просто реєструйся!
Гарні твори
ЗИМОВИЙ ВІТЕР
Лариса Рындова
06.01.1995
Малий Сергій
Кумедні химерки
Оксана Вишневська
Про нескінченну кризу
Анна Гуцаленко
Якщо глибше.
Roksolana
Я так хотела вырваться к тебе (из цикла "В поисках идеального мужчины")
Крістіна Єгорова
Август
Олександр Гладкий
Віддай
Вікторія Карпенко
Чекання на жовтому
Василь Роман
Понятно!***
Розбите Серце

про сайт | редколегія | автори | твори | обговорення | додати твір

Copyright 2005 © Всі права застережено