Головна
Логін:  
Пароль:
  Забув пароль
  Реєстрація
про сайт редколегія автори твори обговорення додати твір
Головна · Твори  
Молодіжні Новини
13.08.2009
"Бандерштат" відбувся!!!
13.08.2009
Нові виклики для молоді – роль спільних ініціатив
13.08.2009
Пластуном міг ти і не бути…
13.08.2009
Жінки-оптимістки успішніші, молодші і живуть довше
13.08.2009
Пройшли 200 кілометрів наосліп
13.08.2009
На Хортиці молодь святкує День Незалежності
13.08.2009
Молоді нашоукраїнці Луцька прибирали Парк ім. Лесі Українки
13.08.2009
Мін'юст: Дитяче порно - в законі
13.08.2009
Антидепресанти доводять молодь до самогубства
13.08.2009
Для школярів розробили одяг, що захищає від випромінювання мобілок
Твори
Колискова для двох. Частина 3. (проза)
Міра Мальська

Ранкові сонячні промені обліпили будинок. Від шибок відблискували золотаві зайчики і бігли донизу, ховаючись у затінку. Повітря наповнилося вранішньою свіжістю. Чудовий має бути день. Злата вийшла на поріг і відразу ж з усмішкою вмилася цією осінньою благодаттю. Така днина нагадала їй ті часи, коли бабуся брала її з собою. Такими от погожими ранками йшли вони вдвох через усе село до поля. Бабуся тримала в руках сапку, а Злата, підстрибуючи, бігла попереду. Її дитячому захопленню не було меж. Поки старенька поралася в полі, Златка купалася у безкрайньому ромашково-волошковому морі. Очі розбігалися, поглядом хотілося охопити все й відразу! Зачарована Златка раз по раз пірнала з головою у запашні трави, а навкруги розливався милозвучний дзвінкий пташиний спів… Тільки час віл часу стурбовані Златині оченятка проблискували поміж волошкових голівок, шукаючи поглядом бабусю. Прекрасні то були часи! І прекрасно тепер було те все згадати…
Злата збігла сходами і попрямувала через подвір’я на зупинку. Сьогодні понеділок і Златці треба на роботу. Проходячи повз старезного дуба, вона помітила, що… вчорашній незнайомець усівся прямо на її улюбленій лавці! Спочатку вона просто не повірила власним очам. «Як він тут опинився? Дивина, та й годі! Вчора будь-що хотіла відшукати його, а сьогодні він сам мене знайшов! Сидить прямісінько під моїми вікнами!» Злата трішки пригальмувала і перевела подих. Їй дуже хотілося підійти зараз до нього, дуже-дуже, але вона не знає, що йому сказати. Як спитатися про вчорашнє, щоб не образити і не зачепити за живе? Зо дві хвилини вона просто роздивлялася його. Спочатку, щоб переконатися, що стан його здоров’я задовільний і настрій хороший.
Так і було. Хлопець безтурботно розглядав околиці. Він зовсім не був схожим на вчорашнього зляканого пасажира.
Потім їй просто було приємно спостерігати за ним, бо він якось дуже вже милував око. Навіть радісно стало на душі. І тут Злата мала необачність поглянути на годинник. На жаль, час не змусиш зупинитися лише через те, що тобі дуже сподобався хлопчина через дорогу, він вперто і безпристрасно стікав. «Так, Злато, - говорила вона до себе. – Якщо ти хочеш потрапити на роботу, то мусиш підійти до нього прямо зараз. Чого тобі боятися? Все одно такої напруги, як вчора, точно вже не буде! Принаймні, не сьогодні…» - і вона, глибоко вдихнувши, попрямувала вперед. Неймовірно, але то саме вона любить сидіти там, підібравши ноги під себе і притулившись головою до зеленого велетня. Точнісінько як зараз це робив Сашко!

- Привіт…– люб’язно і м’яко привіталася дівчина. На мить їй здалося, що ТАК вона ще не віталася ні з ким. Так по-особливому. Він підняв очі і теж, здається, отетерів. Мало того, що ця дівчина вчора проявила небачену чуйність і турботу до чужої їй людини, так ще й сьогодні з самого ранку не знати звідки з’явилася прямо перед його очима!
- Привіт…– після паузи, але з приємністю вимовив Сашко. Злата невпевнено присіла біля нього. Тепер вони дивилися один на одного, не ховаючи поглядів і не стримуючи бажання.
- Як ти себе почуваєш? – Злата так само не відводила з нього очей, а слова лунали тихо та м’яко, навіть з якимось обачним тремтінням.
Сашко вдячно посміхнувся. Його перша посмішка вразила її до глибини душі. З нею на обличчі він ставав ще прекраснішим і таким милим, хоч ложкою їж!
- Добре. Я тебе вчора не дуже злякав? – обережно поцікався Сашко, бо його продовжувало турбувати те, як це миле створіння розтлумачило для себе побачене. Вона негативно захитала головою:
- Аж ніяк. Мені просто захотілося тобі допомогти…
- Ще раз дякую. – погляди були все так само прикуті один до одного.
- Прошу.
- Я так розумію, ти мешкаєш десь поблизу?
- Ось у цьому будинку. – І Злата, обернувшись, вказала рукою на свої вікна.
- А я у цьому. – його жест виглядав так само, тільки був спрямований у іншому напрямку.
- Ну, я піду… - з якимось винним тоном промовила дівчина і неохоче підвелася. Сашко дивився на неї знизу вгору, приставивши долоню до чола, щоб сонце не било в очі. Його обличчя так само мило посміхалося, і від того їй ще більше не хотілося нікуди йти. – Бувай!
- 17-та… – раптом крикнув він їй услід. Злата добре почула сказане, але не обернулася, лиш трішки призупинилася і, вкотре зробивши над собою зусилля, пішла далі.

Ця зустріч залишила по собі ще більш приємніший відбиток, ніж перша. Вони розійшлись, але обоє ще деякий час після прощання прокручували в пам’яті цю таку незграбну розмову. Якби сторонні перехожі більш прискіпливо вдивилися в обличчя Златі, тоді, коли вона йшла на трамвайну зупинку, то помітили б задоволену посмішку, яка народжувалася кожен раз, як у спогадав зринав цей хлопчина.
Перше враження (як, в принципі, і друге) наповнило обох виключно позитивними і світлими емоціями.
Сашко теж не відразу зміг забути цю дивну дівчину, яка не знати звідки з’являлася і щоразу не знати куди зникала. Тепер, коли він малював у власній уяві картини майбутнього життя в новому місті, то не забував і Злату там помістити. Якось воно так відчувалось уже тоді, що вона не просто одна з тисячі незнайомих городян з’явилася і зникне, а продовжуватиме існувати в його площині буття.

То ніби як ЩОСЬ більше за нас вирішує, де нам робити зупинку, кому відповісти посмішкою на посмішку, а на кого і зовсім не підводити очей. Ми намагаємося в силу власного вузького розуміння життя і себе самих пояснити те, що з нами відбувається. Але наше внутрішнє, наша сутність і життєдайна енергія не обмежуються лише тими куцими думками та обривистими спогадами, які містить наш розум. Ні. То набагато глибша всеохоплююча матерія. В ній нема ні часу, ні простору, ні жодного логічного закону функціонування. І все це вирує в нас, наче торнадо, сплутуючи минуле, майбутнє і теперішнє. Воно з глибини непомітно керує кожним нашим кроком, бо має здатність взаємодіяти з потаємними інших людей цього Всесвіту. Ми – це набагато більше, ніж те, що здатні побачити в дзеркалі, та те, що спроможні помислити своїм недосконалим розумом. ЩОСЬ вище і більше за нас плутає стежки, якими ми ступаємо. Але плутає закономірно і справедливо. Повірте. Ваше потаємне ніколи не поведе Вас тією дорогою, якою Ви пройти ще не готові. Бо ВОНО частина Вас самих і краще, ніж Ви самі, відчуває, чого Ви потребуєте, що Ви ладні витримати і чим пожертвувати. Життя – чим власне і є цей пульсуючий енергетичний обмін, ніколи не дасть більше випробувань, ніж людина може витримати. Якщо уважно прислухатися до себе, то можна з легкістю зрозуміти, яке на тебе чекає життя, хто ти є і ким ти станеш.
І всі наші знайомства, всі (як нам здається) випадкові зустрічі відбуваються, бо мають відбутися. Бо саме в них ми зараз відчуваємо потребу. Навчитися слухати себе – то здобути унікальну можливість бачити життя не тут і тепер (бо це ми всі і так робимо), а завтра, післязавтра, через десять, двадцять років. І не так, як ми уявляємо його собі (бо це ми і так робимо), а істинно, так як воно запрограмоване і записане вище. Навчитися гармоніювати з собою і слухати себе – то підглядати у ті записи.

5

«Який дивний колір!» - подумала про себе Злата і зробила ще декілька кроків вверх збитими сходами. І то була свята правда, бо з кольором дійсно було щось не те. Не то зелений, не то коричневий, не то болотяний. Одним словом, відразливий. Ще й якимись карлючками помальований. У Львові мало будинків, в під'їзди яких було б не затишно заходити. На жаль, цей був якраз одним з таких. Піднявшись на, здається, потрібний поверх, Злата стривожено зупинилася. Довго розглядала двері. Нові, зі світлого дерева, нещодавно вкриті лаком, вони надто промовисто говорили про те, що за дверима теж чисто, приємно та затишно. Втім, Злата про останнє чудово знала і без усіляких там гладенько полакованих дверей. Вже декілька разів її рука підводилася вгору і так само розгублено опускалася донизу. Щось заважало їй зробити це останній вирішальний крок. «Ні, ну ти тільки подумай! – гнівалася вона сама на себе – Встала з дивану, зібралася, зайшла в будинок, піднялася, а постукати забракло духу! Та я ж не можу нескінченно довго тут стовбичити! Мене неправильно зрозуміють сусіди. Стукай уже, ти ж хочеш…»
Нарешті довгоочікуваний жест відбувся. В майже повній тиші пролунало декілька глухих звуків від нанесених ударів Златиною рукою по лакованих дверях з табличкою: «17». Від цього моменту і до повороту ключів у замку з протилежного боку, здавалося, минула ціла вічність. За секунду до того, як двері мали відчинитися, Злата раптом подумала, що не треба було цього робити, що дарма вона усе це затіяла і що найліпший зараз для неї варіант – втекти. Так, ганебно, по-зрадницькому втекти, сховатися десь і шкодувати про заподіяне та соромитися своїх істинних бажань. А потім зітхати, думаючи, щоб було, якби я таки залишилася стояти в нього на порозі…
- Привіт. – і знову ця неймовірна посмішка! Будь-кого з розуму зведе! – Заходь. – Злата теж посміхнулася і в цей момент всі вагання зникли, ніби їх і не було. Тепер вона точно знала, що вчинила вірно.
- Так дивно… – Злата взялася долонями за обличчя, ніби перевіряючи чи почервоніло воно. Але з кольором було все гаразд. Їй досі було незручно. Бо якось в одну мить вона збагнула, що знаходиться в дома у чоловіка, навіть не знаючи його імені. - Я ще ніколи такого не робила.
- Ти про що?
- Додому до незнайомця. Якось…
- Сашко. – відрекомендувався хлопець і простягнув Златі руку. Вона потиснула її:
- Злата.
- Тепер краще?
- Набагато! – вони знову на незручно тривалий час прикипіли поглядами і сіли поряд на ліжку.
- Їсти? Спати? Пити? Може, душ абощо? Що бажаєш?
- Краще в іншій послідовності: їсти, пити, спати, а потім душ.

Та вони спромоглися лише на пити (дешевий портвейн, який мабуть завалявся в квартирі ще він попередніх власників) і спати (не кохаючись).

Після спання:
- Мабуть, тепер нам залишається тільки дружба… - розмірковував Сашко, потягуючись у ліжку.
- То навіть краще. – вона лежала зліва від нього і погладжувала ту саму руку.
- Є ще куди рухатись.
- Любиш, щоб була перспектива? – намагалася відгадати хід його думок Злата.
- Радше не люблю одноманітності.
- А я таки не даремно вчора постукалася в твої двері.
- А це було вчора? – здивувався Сашко.
- Так, - вона глянула на свою руку. - Якщо зважати на те, що мій годинник показує десяту ранку. Хіба що в тебе є інший годинник, на якому все ще одинадцята вечора…
- Ні, такого нема. Та й, зважаючи на обставини, мене влаштовує той, який рухає час уперед.
- Як це ми так поснули?
- Мене дивує інше: як це ми ПРОСТО спали? – він посміхнувся і поправив її волосся, щоб краще було видно обличчя. Вона відповіла йому такою ж посмішкою.
- Тоді це вже не просто дружба, а дружба як єдиний можливий безкомпромісний варіант існування.


Ніч застала їх у нього на ліжку. Златина голова повільно сповзла з його плеча на лікоть так, що її нерівне дихання лоскотало йому руки. Сашко, обережно обійнявши її ззаду, занурився в довге курчаво–каштанове море її волосся. Обоє солодко спали. Ні, між ними не сталося фізичної близькості, між ними виникло щось набагато цінніше і міцніше.
Це не ті двоє, що в особах протилежної статі в першу чергу вбачають об’єкт задоволення власних сексуальних потреб. Сашко вже давно вийшов з того віку, він шукав розуміння і примхи тілесної сутності не мали над ним стільки влади, щоб керуватися ними і при кожній можливій нагоді схиляти представниць прекрасної статі до банального сексу. Златі ж то взагалі не було властиве. Для неї тілесна близькість майже те саме що й душевна, в тому сенсі, що одна без іншої існувати не може. Кохатися з не коханою людиною для неї неможливо. Душа і тіло з’єднані во єдино, тіло – це вмістилище душі. Як можна віддавати одне без іншого? Розірвати?.. Паплюжити форму, зневажаючи зміст, який не бажає бути приєднаним до іншої сутності. Низько. А ми ж Homo Sapiens. Для чогось ж та й еволюціонували.
Мабуть, не лише для того, щоб, уподібнюючись тваринам, сліпо задовольняти базові інстинкти…

Злата надто відкрита для нього, щоб він осмілився забруднити її. Вона надто йому довіряє, щоб він міг дозволити собі хоч потай тішитися надією повністю заволодіти нею. Він не може так вчинити, бо поважає її.

Після сякої-такої вечері, яку і вечерею назвати було важко (Сашко погано готує, особливо, коли асортимент продуктів зводиться до чотирьох яєць та баночки паштету), вино пили вже лежачи на дивані серед гармидеру, в якому сам чорт голову зламає. Та, здається, її обом то було абсолютно байдуже. Сашко махнув на не розпаковані коробки рукою, мовляв, ще встигну і взагалі не в цьому щастя. Їй же було приємно, що поряд з нагальною необхідністю облаштовуватись, він віддав перевагу їй. Ніч впевнено насувала на місто, а Злата й не думала повертатися додому. Лиш зрідка сіпала себе думками, що вже темно, варто було б поквапитися, але постійно зупинялася на фразі: «Ну ще хоч трішечки!» Врешті непомітно самі для себе вони заснули. Спочатку Злата, занурившись у його обійми, стулила повіки і вже не змогла виринути з полону позаземних світів, а далі і Сашка поглинула ніч.


- А що у тебе з рукою? – поцікавилася Злата, тримаючи її у своїх обіймах.
- Стара нецікава травма. – почав Сашко сумним тоном, - Іноді починає тремтіти. Ніхто не знає, чому. – а далі більш веселішим. - Але ти не бійся, коли мені добре, вона себе зразково веде.
- А я і не боюся!
- Ти давно переїхала до Львова?
- Звідки ти знаєш, що я до нього переїхала?
- Так мені здається…
- Рік тому.
- Звідки?
- Зі столиці.
- Ого! – здивувався Сашко. – Рідкісне явище. Невже було так нестерпно?
- Просто тут краще.
- Твоя правда.
- А твоя яка історія? – Сашко різко посмутнів. Видно було, що він ще не готовий відповідати на це питання і розказувати свою.
- Втім, - Злата помітила зміни. – розповіси потім, якщо забажаєш.
Сашко встав з ліжка і розсунув штори. Злата прижмурилася від яскравого світла і ще сильніше закуталася в ковдру, ніби і не збиралася не те що вставати з цього лігва, а й взагалі залишати це приміщення.
- Їсти хочеш? – запитав Сашко.
- Ні…
- А на роботу тобі не треба?
- Хочеш мене позбутися? – засміялася вона.
- Хочу, щоб тебе не звільнили.
- Завтра.
- А ти впевнена, що до завтра ти виберися з цього ліжка? – Златка лише по-зрадницькому підморгнула і солодко потяглася.
- Не так вже й далеко йти.
- Вчора ця відстань здавалася величезною… - від почутого Злата здивувалася, а її обличчя мало гостро запитальний вираз. – Просто, якби я до тебе йшов, то почувався б саме так. Але річ не в цьому. В будь-який момент може прийти Ромця, а це вже справжнє лихо!
- Хто цей Ромця?
- Дуже давній друг. Він єдиний допомагав мені у скрутні часи.
- Чому ж ти тоді звеш його «справжнім лихом»? – не розуміла гостя.
- Бо він таким і є. – Сашко присів на ліжко і взяв її за руку. – З тобою так добре…
Почуте її неабияк розчулило:
- З тобою теж.
Інші твори автора:
Десь із небес
Україна - найкраща країна!
Енеїда по-новому (поема у віршах) Частина 2
Еволюція назад
Енеїда по-новому (поема у віршах) Частина 1
Людству
Дружба
Казка про Христину і Параску
НЛО - ІІ
НЛО - І
Зів’яла квітка
Раптом в душу навшпиньках залізло
Сум
Червоному корпусу
Світ великий і таємничий
Я напишу
Ти мені снишся
Розбурханий вітер
Проникнення
Пес-поводир
Нові мелодії
Гірка правда
Дивнії пріорітети
Завдяки тобі
Букет зів’ялих квітів покладу
Чи то кохання, коли плачуть гірко?
Так ніколи й ніхто не любив
Отрута
Пам’ятай
Любов з перебитими лапами
Чому люди сьогодні без жалю?
Дід та баба і курочка-ряба
Колискова для двох. Частина 2. (проза)
Колискова для двох. Частина 1. (проза)
Віршувати - як літати
Миттєвості
Жив на світі хитрий котик
Квіточка маленька
Сховай мене від світу
Благословенне місто
Нове життя
Діалог

© Copyright: Міра Мальська, 2009

РЕЦЕНЗІЇ
Додати рецензію
Увага!
Стань автором!
Додай свої твори зараз!
Поринь у наш світ!
Просто реєструйся!
Гарні твори
Дарую обійммів.
Євгеній Філоненко
Прощання
Віталій Писарюк
Казка про Христину і Параску
Міра Мальська
Омана
Петро П
Проза життя
Olga Bon
в життя... закінчилась життєва фаза...(папі)
Олеся Білоцвіт
Імпровізація (за Т.Г.Шевченком)
Olga Bon
***(Листва колышется...)
Анастасия Марино
я-...
Олеся Білоцвіт
Дружба, кохання
Володимир Прокопів

про сайт | редколегія | автори | твори | обговорення | додати твір

Copyright 2005 © Всі права застережено