virsh.com.ua :: Твори

Василь Пузир, мій добрий знайомий, зовсім не такий страшний, як може здатися на перший погляд, коли ви розглянете якесь його фото, наприклад, тощо. Велетенське тіло, кам`яні кулаки, вперта голова – вмить ставали легесеньким пухом, пройди лише біля нього Марічка Невеличко, що мала тендітні ноги та шкіряного ридикюля...
Багацько літ з тих часів стихло, проте баба моя Палашка й досі згадує їхню історію, як одну з найромантичніших історій світу. Та й містечко усе – не будемо стару й до уваги брати! – від школяра до заспаного, без винятку, пожежника дивувалося на таке кохання.
Проїжджав років з двадцять тому нашими шляхами якийсь золотий чиновник із Колорадо. Побачивши Марічку, зупинився він у місцевому готелі, а ввечері вже плазував з квітами біля її ніг: гукав за собою, порівнював з Марлен Дітріх, подарував срібний посуд, на котрому військо одного князя криваво змагалося проти загонів іншого; крім того, купував китайські троянди, у золотіт – вигадав же таке! – фоліанти, грав з батьком у нарди, посміхався до сусідки-комунарки...
А завершилося все, як досить часто й закінчується: набили його бричку гарбузами, носи червоними розмалювали, дурня склеїли, дорогу вказали...
Ох, і сміялися ж ми тоді! Думали, животи понадриваємо. І справді, смішно вийшло...
Але повернемося до почуттів, що вирували в душах Василя та Марічки. Вона тримала його на гачку; одного доторку дівчини було достатньо, аби зупинити, причарувати, позбавити розуму бідного чоловіка. Одного разу, сказати по честі, зачепено було його у церкві – так він і застиг. Віруючі, сивий дяк, дзвонарі з жебраками давно розійшлися, а Василь Пузир ще довго стояв нерухомо, зафарбований у жіночі фантазії. І таке частенько повторювалося й після того. Витівкам гарненької чарівниці не було ні кінця, ні краю.
- Запудрила баки! А відношення – до собаки наче, - плакався друзям закоханий, випиваючи російської горілки сто грамів. Але й любив він свою яснооку панночку – безмежно.
Інколи зранку вийде Марічка на балкон вдихнути прохолодного повітря, а на розі вулиць, неподалік від неї – Василь з вишневими квітами у руках, що милується на її неземну вроду, на її рівненькі оголені ніжки...
Та зрештою сталося неможливе... Мені й зараз хочеться трагічно виплакатися, тільки-но згадаю, до чого безжалісна доля спіткала Марічку та її хороброго лицаря, зухвалого козака.
Дівчина сподобалася хтивому імператору Олександру Коліснику, який наказав викрасти її. Ворожий задум, немов зозулине “ку-ку”, здійснився швидко і без перешкод. Марічка спочатку довго ридала, проте дорогоцінні подарунки зробили свою справу – за тиждень, приблизно, вона вже поміхалася і дозволяла себе пестити, цілувати.
Але Василя Пузиря, на великий подив, ніщо не могло ні заспокоїти, ні зупинити. Однак затриманий він був уже мертвим, коли намагався пролізти до палацу, виконаного у псевдоготичному стилі. Охоронці, що захопили злочинця, помітили згодом дивну річ: тіло його було позбавлене задніх шкарпеток і приємно пахло. Для слідчих цей факт залишився назавжди незрозумілою, позбавленою будь-якої логіки загадкою.
Герцогиня ж Облєпіхова (дівоче прізвище – Невеличко) віддала богові душу, коли вік її становив сто два роки. Родичі її багато часу по тому пам`ятають знадливу красуню як чесну жінку та незабутню бабусю, котра ходила останніми десятиліттями-відрами, відверто кажучи, недалеко від себе та промовляла таке, що й згадувати проти ночі не хочеться...
26 травня, 2008

Інші твори автора:

Запорізькі мотиви

Другие *

Just Jazz *

Мрії про тебе *

В місті, де народитись вигадав я улітку...

Кожної літньої ночі...