virsh.com.ua :: Твори

«Ти, що народила світло
Невечірнє, просвіти мою засліплену душу.»
Молитва 7-ма, до Пресвятої Богородиці.

Велике людське море спало аж під третю годину. Більшість уже потекла по домівкам, розговілася пасками, писанками та іншою смакотою.
Лавра була невтомна. Прочани сунули великими юрбами, туристи цікавими носами, інші – несли свої грішні душі, як горіхи на тарелі, аби Господь розлузав для них зерно істини, і відпустив вдоволених на всі чотири сторони, може й до наступного свого Воскресіння.
Марія, мати Ісуса завжди спускалася на Лаврські простори в Христове Воскресіння в подобі звичайної жінки. І зараз, вона нічим не різнилась – бордова птаха хустки тріпотіла китицями на вітрі, трохи задовга спідниця робила схожою на монашку, і лише обличчя примушувало перехожих ловити погляд її глибоких очей. Вона не могла знаходитись там, де , зазвичай, знаходилась… То було вище її сили! Вона не могла почути всіх! ЇЇ божественний слух розпинали усі зазубрені з дитинства молитви, і вивчені, опісля недавнішніх негараздів, усі ті прохання і сльози, вичавлені, нарешті , із сердешних душ , як останні краплі соку із виноградного жмиху. Усі ті складання, казання, морочення, тіпання, усі ті, гріхи , які, кожен мав за правило , сповідати їй чомусь, саме сьогодні, а не тоді, коли вона прагнула їх слухати. Марія тікала від людей у Київську Лавру. Аби не чути людського гудіння у власних вухах, вона заліплювала їх воском. Та очі її не можна було заліпити і вона бачила…
Блакитні очі неба , такі невагомі, настояні на добрих хмарах – ребристих, легких і світлих… Вся Україна дощила, а тут - на святих горах , у Києві – на розхристаних землях предків жартувало сонечко. Люди були звідусіль – йшли хресними ходами аж з самого Мурманська, Петербургу, Астрахані, з усіх куточків землі « укрів», з усього Божого світу!
Несли святі ікони Святої Божої матері. Вони так і стояли, прикрашені різнобарв’ю квіток і прозорими серпанками наречених, неподалік Успенського собору.
Якийсь дідусь у вишиванці, всім розповідав, що він з Канади, плакав, може й відчував себе незатишно, бо не кожен зможе зрозуміти, що ж то таке – ПЕРША ПАСКА , на рідній землі!
Дзвони будили радість, таку осяйну, що кожен був готовий запхнути те величне калатання до свого серця і посміхатися!
То ж більшість так і робила.
Марія побачила маля, яке от-от навчилося робити перші кроки і радіти по- справжньому... Воно бігало туди, куди несли його білопері ангели. Марія всміхнулася ангелам і помахала пальчиком: « Ну-ну! Бережіть пильніше! То – обране. Єва – грішниця! Але матір майбутнього сина...» Ангели сильно затріпотіли крилами на знак згоди, аж мама маляти перелякалася , що піднявся сильний вітер і почала одягати свою крихітку тепліше. Маля почало вередувати, і таки рвонуло святою бруківкою до Марії; вчепилося за її задовгу сукню, і сказало : «Ма!»
Мати дитини вибачалась :« Вона ж у нас така дзиґа!» А батько лаяв матір, що негаразд відпускати дитя до кого попало.
Біля святого джерела Марію штовхнула, якась жінка: «Очерідь! Куди лізеш!» Добре, що у Божої Матері були заліплені вуха, та вона все почула очима. В них не було образи, тільки глибокий сум… Вона знала, що жінку зарубає власний син, хильнувши лишку. Вона знала, ще багато чого, але сині очі Лаврського неба примушували її забути мирську суєту а та, як набридлива торговка лізла у душу огидною сваркою, бридкою пліткою і лихим роздратуванням…
Сивий Дніпро теж святкував. Посилав на величні пагорби свій, такий солодкий весняний вітер, і кожен ковток повітря здавався людям животворною благодаттю.
Серед лимонних осердь нарцисів і жаркого ярила тюльпанів, стояла молода жінка. Черевики її лежали на бруківці, а ноги в тоненьких панчохах вгрузли у м’яке тіло кульбаб. Вона , неначе, боялась подавити святу траву, тому стояла скраєчку. Руки були підняті до гори. Чорний шкіряний плащ розпинав вітер, неначе дужі крила. Вона стояла із заплющеними очима, і благала Марію послати їй дитя. Жінці здавалось, а може, воно так і було, - тисячні земні соки просуваються животворно по її венах і витискують з її тіла усі болячки, яким не дали лад лікарі.
Вона шукала очима Святу Матір Божу у небі, а вона стояла поряд.
-Це допомагає? - запитала Марія.
-Так, о так! –сказала жінка. – Мені здається, що сила вливається в мене, немов свята вода в чашу!
-Тоді я теж стану, - промовила Марія.
-Тільки не зіпсуйте квіти і траву , - попередила перша.
Жінка взулась і лагідно підняла гостренькі листочки кульбаб своїми блідими зоряними долоньками . Ті встали. Молода жінка не знала, що скоро вона народить двійню. А Марія знала, і знала, що кульбаби не треба піднімати рукою - вони піднімуться самі…
Біля церкви «Животворне джерело Святої матері Марії» припаркувалася машина. Щаслива сім’я виплигнула з неї дитячими клубочками сміху . Компанія піднімалася вгору. Мати того галасливого гамузу , трохи відстала , напинаючи прозорий фіолет шарфу на голову. Спритний бомж кинувся до неї. Був він напідпитку. Ця жінка колись боялась бомжів, але сьогодні їй чомусь було не страшно.
-Подайте, Христа ради – почула вона звичне.
-Ви знаєте , не має дрібних грошей. Обов’язково , щось знайду для вас , коли будемо повертатись.
І посміхнулася. Бомж, аж рота відкрив. Це було чи не вперше за всю його гірку історію освистаних бовтань….Не натягнута, як маска, а щира посмішка, стала найбагатшим подаянням. І він , розуміюче закивав головою.
Марія бачила, як мати підійшла до її образу в церкві. Бентежно притисла лоба до холодного скла, підняла голову - і очі Земної матері злилися чарівним сяйвом з очима Божої – такої юної, як перша брунька навесні. У Земної потекли сльози відчаю, розпачу, каяття, прохання…. Позаду ставив свічку хлопчак, якому було років десять. Божа мати зрозуміла, що він не може говорити. У народі на таких кажуть: « Не хитрий»…Земна мати просила за свого сина. У грудях її здригалася чайка розпачу: « Поможи!» Марія подумала , що той хлопчик буде найщасливішим, бо багато чого не пізнає. Він - Божа дитина.
Марія знала, що Земна матір прибереже дрібні гроші і подасть бомжеві. Вона буде думати, що вчинила гарно, а мати Божа буде знати, що таким чином частину своїх земних гріхів Земна мати злила в душу іншої людини. Страждання бомжа подовжаться, але він буде радий привітному: « Христос Воскрес!» І радо задріботить: « Воістину воскрес! Пані, хай діти будуть ваші щасливі і багаті!»
Вже зачалась « Вечірня», і Марія втомлено присіла на східцях Успенського собору. Дзвони коштовно бриніли, будили радість у серцях, а Марії чомусь захотілось спати. Вона опустила свою голову на руки і закрила бездонний світ очей. Вітер –пустун зірвав її шовкову хустку , і густі хвилі русого волосся вирвалися на волю. Вона так і сиділа на східцях, і була рада, що її ніхто не впізнав.
На територію собору в’їхали два крутих авто. Одна з них «Mersedes-benz”, номер - АА07АА. Вийшов Митрополит Київський. Достойно, як то вміють святі отці, він підійшов до собору, повільно перехрестився. Враз очі його впали на жінку, що заснула на сходах. Тіло старого здригнулося. Якесь дивне відчуття змусило душу стати вразливою.
Марія підняла голову. Гострий погляд , наче ніж черкнув серце митрополита. Всі його страшні гріхи стали вряд, мов браві вояки. Мужність тікала в нірку сірою мишкою. Він не знав, що робити, але , напевне , здогадувався, у кого вітер вкрав хустку.
Марія встала і пішла. Гордо. Без хустки і без жалю. Пішла з любов’ю до тих, кому вона потрібна, а Митрополит ще довго переконував себе, що грішниця без хустки просто пересічна людина.

Інші твори автора:

Мої солоні вірші не для вас...

Страчена.

Мама для доні.

Діду.

Пробач мені...

Удвох , подруго літо відспівали...