 |
|
|
|
02.03.2009
Павленко: "Київські дитячо-юнацькі спортивні школи профінансують" |
|
02.03.2009
ІІІ Фестиваль гумору «КуМЕДна бочка» |
|
02.03.2009
Близько 20% японських школярів впали в залежність від мобільних телефонів |
|
02.03.2009
Экологическое состояние Киева |
|
02.03.2009
У Львові обмежено продаж пива |
|
02.03.2009
Молоді борці з наркокорупцією пікетували Секретаріат Президента України |
|
02.03.2009
"Український молодіжний рух XХI ст. Проблеми і перспективи". |
|
02.03.2009
Премії Верховної Ради України за внесок молоді у розвиток парламентаризму |
|
02.03.2009
Китайський студент сплатив навчання мандаринами |
|
27.02.2009
Тимошенко готує собі запасний аеродром! |
|
|
|
|
|
|
|
Рожевий капелюх
Матильда Кошкина
|
|
І
«Ранок ненавиджу»
- Елю, вставай! Вже восьма, - крізь сон чую голос сестри.
- Угу…
- Не «угу», а вставай хутко! Кожного разу підіймаю тебе по півгодини… Ти ж вже 25 років маєш, а поводишся, як мала дитина! – сестра як завжди зла.
- Слухай, ти що, сама не виспалася?!. Дістала вже… - буркаю я та з головою накриваюся ковдрою.
- Роби, що хочеш! Твоє життя: сама його ламаєш – то хай воно й летить під три чорти. – Сестра гучно грюкнула дверима до моєї кімнати.
Чому вона завжди мене зачіпає зранку? Я просто хочу виспатися. Я пізно повертаюся додому, пізно лягаю спати – от і не можу прокинутися так рано, як моя правильна сестричка. «Хай твоє життя летить під три чорти!» – досі лунає у вухах. Чому Наті (моїй сестрі) здається, що це так? Я просто живу за своїми правилами, а вони дуже різняться від загальновизнаних. Але чому я повинна відповідати цим триклятим нормам?!
Вже й не до сну. Полежала півгодини. Встала, пішла у ванну. Двадцять хвилин у душі – і я майже прокинулася. Вдягаюся: улюблені джинси, улюблена футболка, улюблене намисто. Рожевий капелюх. Тепер я можу йти до редакції – там я працюю журналістом.
- Виглядаєш, як опудало. Не набрид тобі цей капелюх? – сестра вийшла у коридор, прискіпливо мене оглядає.
- Дякую. Ти теж дуже гарна, - з сестрою у нас вже давно розмови схожі на бій фехтувальників: ми не спілкуємося, а парируємо відповіді одна одної.
- Я тобі просто правду кажу. І взимку, і влітку ти в цьому капелюсі.
- Дякую за правду. Я її дуже люблю, - сказала я замість «до побачення» і вийшла з квартири.
10.04.200…
Запис у щоденнику.
«Любий щоденнику! Чому я так ненавиджу ранок? Можливо, тому що не хочу, аби починався новий день, який закінчиться абияк? Дні схожі один на один: ранок–сестра–робота–ти–вечір. Тільки вечір може вряди-годи потішити мене чимось новеньким: новим знайомством, гулянкою з кимось із друзів, яка закінчується глибоко вночі, або під ранок. Так, в мене день дуже довгий. І, не зважаючи на можливість нового знайомства, з новими людьми все відбувається за старим сценарієм. Можливо, тільки старі знайомі, дуже близькі люди, можуть здивувати справжніми новими відчуттями?..».
ІІ
«Історія рожевого капелюха»
Цей капелюх я надіваю завжди вже протягом семи років. Для мене він – як візитка, мене вже навіть не сприймають без нього. Я б залюбки його не вдягала, та просто не можу без нього вийти з дому.
Мені було 18 років. На той час вже протягом року я зустрічалася з Едіком. Е-д-і-к. Для мене це була магічна абревіатура, закляття, яке я готова була повторювати у важкі моменти свого життя. Я знала, що нічого страшного зі мною не станеться, адже зі мною був Едік. Ми разом із ним навчалися, а потім почали зустрічатися. То були найромантичніші часи мого життя. Так, у всіх у 18 років буває «кохання на все життя». Але ви навіть уявити не можете, на скільки я вся була в цьому почутті. Це було справжнє «падіння в кохання» – англійське визначення закоханості вигадала дуже мудра людина. Мрії – про нього, думки – про нього, слова – знову про нього.
Особливо мені подобалися наші мрії: ми довго могли уявляти вголос, як станемо казково багатими, купимо яхту та об’їздимо на ній півсвіту. Ми мріяли, що в нас буде все найкраще: шикарна машина, величезна квартира, розкішний одяг і безліч всього іншого. Мрії нас поєднували, та я ставилася до них дуже серйозно: я була абсолютно впевнена у тому, що це – наша спільна мета, наші плани. Загалом, була звичайнісіньким закоханим дівчиськом та вірила в те, що поруч – така жадана «друга половинка».
Але якось сталося найстрашніше – так я це сприйняла, у всякому разі. Він написав мені повідомлення, що треба зустрітися після пар. То був четвер – вересневий день, який мав бути теплим, сонячним і через це особливо радісним. Ми зустрілися в центрі міста чомусь біля метро і він просто сказав мені, що нам треба розлучитися. Власне, зараз я усвідомлюю, що це був справжній чоловічий вчинок, адже кидати також важко. Але не так важко, як бути покинутим. «В нього інша», – ця думка різала на дрібні шматочки все моє єство. «Я більше не зможу його обійняти», - думала я, дивлячись на свого коханого. «Ти не можеш мене кинути!», – вигукнула я тоді крізь сльози. Та, звичайно, не мені було вирішувати. Він попросив вибачення, сказав, що все буде добре та пішов. А я залишилася сама біля метро в центрі міста – сама у натовпі.
Я йшла центральною вулицею міста. Раптом почався дрібний дощ, який зробив всі контури розмитими – переді мною крізь призму сліз та дощу постала картина, як зі сну: незрозумілі плями пересуваються у незрозумілому напрямі. Все, що я тоді відчувала, - це суцільний щем. Я навіть не на жарт злякалася, що зараз помру від больового шоку – я відчувала справжній фізичний біль. Особливо боліла шкіра на голові: мені здалося, що з мене зняли скальп. Як в шизофренічному маренні згадався епізод із «Kill Bill» - коли одній зі своїх ворогів головна героїня відсікла мечем верхівку черепу, та фраза, яку вимовила перед смертю чарівна китаянка: «Це справжній Хотторі Ханзо…». Я відчувала кожну крапельку дощу, яка з тортурною настирністю невідворотно капала мені на пекучу рану. Мені потрібно було чимось захистити свою понівечену голову…
І от в одній із вітрин я побачила рожеву пляму: рожеве посеред мороку я не могла не помітити. Знову як уві сні я зайшла до магазину та купила собі рожевий капелюх: маленький фетровий капелюшок із вузькими полями… Так і почалися наші довготривалі стосунки з моїм захисником, шоломом, крізь який не пробивається ні одна проблема, – рожевим капелюхом.
10.10.199…
Запис у щоденнику
«Привіт, щоденнику! Здається так я повинна починати бесіду з тобою… Матір божа, це схоже на розмову з самим собою в людному місці – мені за себе соромно: я ж знаю, що розмовляю з зошитом. Цікаво, особисті щоденники ведуть для того, аби їх хтось прочитав? Ні? Для себе? То до чого тоді ці всі розпинання «Привіт, щоденнику…», «Я –неначе маленький метелик поблизу вогню…». Я, наприклад, подумки розмовляю з собою значно простішою мовою. Й вилаятися можу, не гірше за матроса… Чули б мої друзі, що я іноді про них думаю…
Зробити перший запис у щоденнику – це як перший раз затягнутися цигаркою: аж блювати хочеться. А потім починає подобатися. І розумієш, що воно тобі (ані паління, ані писання у щоденнику) нічого не дає, а зупинитися не можеш. Я б і не писала тут нічого, але щось мені дуже погано… Може, якщо я напишу в тобі про свій біль, мені стане легше?
Сьогодні сталася визначна подія: я займалася сексом із майже незнайомим чоловіком. Ти знаєш, голі всі однакові! Навіщо я з ним переспала? Не знаю. Я сумувала. Я хотіла до Едіка. Я пішла в бар сама, почала пити вино. Пила й палила. До мене підійшов якийсь чоловік: такий, нічого, скажу тобі – високий, у джинсовій куртці, від нього пахло солодкуватим парфумом. Розмовляли… Запросив прогулятися до парку – там все і сталося. Він запитав, чи поцілую я його. Я підвела на нього очі – мені було байдуже. Він стиснув мене в обіймах, поцілував спочатку злегка, потім жадібно… Було холодно. Я цього навіть не хотіла, але мені було все одно: я закрила очі, намагаючись уявити, що важкість його тіла – це важкість Едіка. Цей чоловік торкався мене – це не було цілунками та пестощами. В справжній ніжності тонеш. А тут – просто дотики: рук, губ, живота. Але я чомусь не відчуваю себе шльондрою. Та визнаю: краще мені не стало. Зате в мене відтепер було два чоловіка: Едік і цей, як його… Не пам’ятаю ім’я.»
ІІІ
«Толя»
У мене є друг. Його звати Толя. Гарний хлопець, якщо говорити про нього як про друга. А так – невеличкий носик, швидкі та розумні чорні очі, збільшені старомодними окулярами. Він схожий на горобця, високий, худорлявий та наче щойно з неба. Але він завжди поруч зі мною. Хоча іноді так набридає!..
- Ель, от скажи мені, тільки чесно: чого ти хочеш від життя? – запитав мене Толя, коли ми зустрілися в мене дома після роботи на чашку чаю.
Я одразу пригадала наші з Едіком мрії.
- Яхту хочу: велику таку, білу. Хочу червоний Бентлі, а замість номерів щоб на ньому було моє ім’я: ЕЛІНА. Ще хочу мандрувати. От поїхала б кудись – просто світ за очі, може, в Африку, чи на острів Пасхи… - я замріяно дивилася у стелю.
- А як же твоє життя?
- Яке життя?.. То й буде моє життя!
- Ні… У тебе зараз є твоє життя. То що з ним буде, якщо ти поїдеш на острів Пасхи? І як ти заробиш грошей на яхту? – доскіпався до мене Толік.
- Ти такий нудний іноді буваєш… Це ж мрії – я можу мріяти навіть про те, як буду Анджеліною Джолі! А хочеш, зараз мріятиму, як ми з тобою займатимемося коханням? – я люблю знущатися над Толіком у цьому дусі.
- Ні, не хочу. Ти що, Біблію не читала? Навіть похітливі думки – це перелюбство, - сказав Толя, із особливо чутливою, майже батьківською інтонацією, ледве стримуючи сміх. Любить мене повчати!
- Ні… Перелюбство – це коли спиш із чужим чоловіком, якщо й сама перебуваєш у шлюбі. Так і в Біблії написано. А все інше – або кохання, або просто вбивання часу.
Я замовкла. Скільки часу я вбила таким чином – навіть страшно порахувати. А кохання було так давно…
12.05.200…
Запис у щоденнику
«Вперше з того моменту, як я почала вести щоденник, я хочу написати про Толіка. Так, раніше не хотілося. Він простий. Він навіть не уявляє, як багато робить для мене. В ті години, коли я себе ненавиджу, - ні, коли я себе гидую, - він підтримує мене та ставиться до мене як до нормальної людини. Він говорить, що я – добра, не дивлячись на мою брутальність і цинізм… Але я ще пам’ятаю ті часи, коли відчувала себе доброю – хотілося обійняти весь світ! А тепер… Тепер я не люблю світ, не люблю людей, не люблю чоловіків, із якими зводить мене життя, тому я не можу бути доброю до них. Лише з Толіком можу іноді бути доброю. Йому я довіряю. Він щирий. Своєю щирістю він і привабливий, хоч його важко назвати Аполоном. Він розумний, хоч іноді занадто правильний і своєю правильністю відтіняє мою бридку натуру… От Толік вміє жити. Він, в принципі ні в чому собі не відмовляє. То він їде в гори, то змінює роботу. Як він зі своїми дівчатами розлучається – то взагалі окрема історія. Жодної сльозинки, жодного кроку назад, до розбитих стосунків – як з його боку, так і з боку його подруг. Він вміє відпускати людей. Я, напевне, з ним і спілкуюся через те, що він не нав’язує мені себе, він не тисне на мене. Дивно, поруч із ним я усвідомлюю всю ганебність своєї поведінки, однак водночас саме він дає сподівання на те, що є все-таки в житті щось світле, хороше, непорушне…»
IV
«Так сталося…»
- Елю, Вставай! – знову кричить Ната з самого ранку.
- Встаю вже… - мені сьогодні зовсім не хочеться сваритися з сестрою.
Бувають іноді такі дні, коли все навкруги навіює спокій. І начебто нічого такого не сталося – вчора не принесло нічого нового, було таким, як і позавчора, як і всі попередні дні. Можливо, саме через це й виникає відчуття того, що немає з чим боротися, немає заради чого виявляти ворожість, немає внутрішнього протесту.
Як завжди, я зібралася та пішла на роботу, надягнувши свій рожевий капелюх. Травень сніжив пелюстками квітів, свіже та ароматне повітря било в обличчя… Згадалися кращі часи, коли було сподівання на те, що життя – це диво.
Заскочивши на роботу, я домовилася про інтерв’ю та, миттю зібравшись, знову вийшла на подвір’я. Захотілося пройтися вулицею замість того, щоб товктися у громадському транспорті. Йти було не дуже далеко – два квартали. Швидко їх пройшовши, я дісталася місця призначення, поспілкувалася із директором однієї фірми, який також не обійшов увагою мій капелюх…
Я поверталася з тієї фірми й мені зовсім не хотілося йти до офісу. Мирний настрій накрив мене з головою, я чомусь почала помічати речі, на які вже давно не звертала уваги. Я крокувала старою вулицею міста та відчула атмосферу старих будівель. Я бачила неймовірну прозорість та глибину синього травневого неба. Я відчувала солодкість повітря… Мені захотілося закохатися.
Я підійшла до скверу та присіла поблизу фонтану. Дивилася, як в різні боки розлітаються кришталеві бризки – і посміхалася. На душі був мир. Я думала про те, що, напевне, не все так погано в цьому світі, радості життя – навкруги нас, просто треба навчитися їх помічати. Як же раніше я до цього не додумалася? В мене виникло відчуття, що й моє життя може бути прекрасним.
- Еля? – голос із минулого повернув мене до реальності.
Я повернула голову та побачила Едіка. Як він змінився… Подорослішав, тепер переді мною стояв не просто хлопчина, якого я знала в ранній юності, а справжній чоловік. Його погляд був таким рідним, дружнім, весь його вигляд говорив про те, що наша зустріч для нього – дійсно приємна несподіванка. Скільки ж ми не бачились?.. Певно, сім років, з тих самих пір…
- Ти?.. – я була розгублена, я оглядала його обличчя, жадібно вдивляючись у кожну ямочку, до яких я так любила торкатися, коли була 18-ти річною дівчинкою та які намагалася не випустити з пам’яті протягом всіх останніх років.
- В мене несподівано з’явився вільний час, я вирішив трохи пройтися, а тут побачив тебе. Як ти? – запитав, сідаючи біля мене.
- Я? Краще за всіх. Я сама несподівано звільнила для себе час – так захотілося прогулятися… Травень… - я говорила це, поглядаючи на його плечі. Як мені не вистачало їх! Як хочеться зараз притулитися до нього й сказати, що я так довго чекала, поки він випадково підійде до мене десь у центрі міста, візьме за руку та поведе за собою!
- Ти змінилася. Щось в очах нове з’явилося. Симпатичний капелюх, - сказав він, доторкнувшись до маківки моєї голови, покритої рожевим шоломом.
- Всі ми змінилися. Мені вже 25. Напевне, в моїх очах тепер відображається шал прожитих років, - я спробувала пококетувати з ним.
- Так, шаленство – твоя стихія… То може, якщо в нас обох є вільний час, ми проведемо його разом? – його слова стали відлунням моєї давньої мрії.
- Так, проведемо. Пішли гуляти! – я подала йому свою руку, він простягнув мені свою…
На мить я завмерла. На його правиці виблискувала обручка.
- Ти одружився? Вітаю! – я глянула в небо, від травневого сонця аж очі засльозилися.
- Так, рік тому. А ти ще не вийшла заміж?
- Ні.
Ми йшли містом, тримаючись за руки. Якийсь час я намагалася зрозуміти, що я зараз відчуваю: щастя чи біль? Мені важко було зосередитися на відчуттях. Я давно вже звикла відпускати свої емоції, не зупинятися на них: я відчувала, що всередині мене є щось дуже страшне. Мені здавалося, якщо я усвідомлю що саме, то просто захочу вбити себе. Отже, і тепер, йдучи разом із Едіком, я вирішила зупинитися на відчутті «тут і тепер». Тут і тепер я була поруч із ним. Далі – хоч трава не рости.
Нам було добре вдвох того дня. Я просто знала це. Виявилося, що ми, як і раніше, дуже рідні. Нас об’єднувли згадки про буяння почуттів у нашій юності, про навчання, посиденьки з друзями… Я насолоджувалася легкістю, яка так несподівано нас огорнула. Навіть подумки я не могла уявити, що наша зустріч буде такою. Іноді я складала уявні діалоги, в яких доводила, що наше розставання було його помилкою. У своїй уяві я була погордою та навіть жорстокою. А насправді – ми спілкуємося так, неначе й не було тих років, які ми провели окремо. Неначе ніколи я не відчувала образи на нього. Неначе він не одружений. Неначе я – та сама чиста дівчинка, яка вірила у вічне кохання…
Вечоріло. Гуляючи, ми прийшли до набережної. Купили пляшку вина, сіли на схилі берега в безлюдному місці. Ми розмовляли, згадували, сміялися та потроху п’яніли…
- Ще трохи і я почну поводитися нечемно, - сміючись, попередила я.
- Навіть не знаю, що сказати, - він подивився в моє обличчя.
Передчуття цілунку. Дивитеся один одному в очі, переводячи погляд на губи… Відчуваєте дихання одне одного, виникає бажання просто доторкнутися губами до обличчя жаданої людини…
В глибині душі я розуміла: те, що може зараз статися, може бути помилкою… Але я знала, я чекала цього так давно. Я хотіла впустити його в усе своє єство. Лише він був у моїх мріях, які ще теплилися на периферії моєї підсвідомості, протягом цих років, прожитих поза коханням. Я не відвернулася, коли він мене поцілував. Я знову з неймовірною швидкістю «падала в кохання». Ми нестримно летіли назустріч, жадібно вдихаючи запах, намагаючись кожною клітинкою відчути один одного…
Ми лежали горілиць на теплій траві, торкаючись руками. На прозорому, яскравому темно-зеленому небі з’явилися перші зорі. Повітря пахло зігрітими за день квітами. Я була сповнена щастям…
Я навіть не зрозуміла одразу, що саунд-трек з фільму «Kill Bill» лунає з мобільного Едіка. Він раптово почав шукати в розкиданих речах мобільний. Його знервованість викликала в мене неймовірне співчуття – до нього, до його дружини, до себе… Так, це була вона. Він сказав, що трохи затримується з друзями. «Зустрів старого знайомого…».
Я сіла, обхопивши руками коліна та просто дивилася на нього. Він швидко одягався. Глянув на мене, посміхнувся.
- Ну, що, мала, вдягайся. Вже вечір, змерзнеш… - одягнутий він знову сів поруч зі мною.
Я повільно вдягла улюблені джинси, улюблену футболку, зібрала розірване у пориві пристрасті улюблене намисто та кинула його в рюкзак. Наділа рожевий капелюх.
- Слухай, - почав він, - я справді дуже радий був тебе бачити. Я не жалкую про те, що відбулося щойно, повір мені. Просто…
- Просто ми випили дещо зайвого. Просто ми піддалися спокусі дізнатися, чи змінилися ми на дотик, на смак, на запах. Просто ми випадково опинилися в мальовничому місці, в якому гріх не піддатися спокусі… Просто ти одружений, а я вже зовсім не та дівчинка, яку ти знав. Я все правильно сказала?
- Так, ти завжди мене розуміла. Просто так сталося. А нам вже справді час вирушати додому.
12.05.200…
Запис у щоденнику
«Я нічого не відчуваю. Мені не боляче. Мені байдуже. Сьогодні я зустрілася з Едіком. Ми були разом. Ні, я була з ним, а він був із моїм тілом. Так! І нехай би він спробував це спростувати! Він сказав, що я його завжди розуміла… Але він не зрозумів мене сьогодні! Як він міг повірити моїм словам, про те, що все так просто? Для мене не просто! Мені не просто! Я не можу більше просто!..
Раніше, коли ми з ним ще зустрічалися, я не могла собі уявити, як це – випадковий секс. Деякі мої подруги казали, мовляв, що тут такого, отримали насолоду, розійшлися, всім добре, ніхто нікому нічого не винен – ти віддаєш лише своє тіло, душа ж залишається з тобою… Тебе, мовляв, менше не стає… Я ж вважала, що моє тіло невіддільне від мого серця. Я можу віддатися лише тому, кого кохаю, кому готова віддати й серце. Дурне наївне дівчисько. Сьогодні я знову стала такою ж наївною на деякий час – я повірила в диво. Але мені байдуже. Мені не боляче. Я нічого не відчуваю. Після того, як ми з ним роз’їхалися «по домівкам» я знову прийшла до бару. Знову пила й курила, як тоді, коли Едік мене кинув. До мене знову підійшов якийсь чоловік, я пішла з бару з ним. Я навчилася віддавати лише тіло… Але не тому, що я залишаю собі серце… В мене вже немає серця… Зараз майже третя ночі… Завтра починаються нестерпно довгі вихідні.»
ІV
«Життя прекрасне»
Я прокинулася наступного дня близько полудня. Сестри вдома не було. В квартирі було чутно лише тишу. Голова розколювалася, пити хотілось нестерпно – вчора я справді дещо не розрахувала свої сили. Я підвелася на дивані та відчула, як світ навколо мене загойдався. Все тіло пекло. Лише під холодним душем я змогла дещо прийти в себе.
Вийшовши з ванної, я не могла зрозуміти, що ж мені робити далі. Спокій мого серця було порушено – воно вистрибувало з грудей. Я мимохідь глянула на себе у дзеркало. Чому в мене такі перелякані очі? Мені стало себе так шкода, що я відчула: ще трохи й заплачу. А як заплачу, то вже просто не зможу зупинитися. Я зателефонувала Толі, ми домовилися зустрітися.
Я вже здалеку його побачила: як завжди, з виразом обличчя маленького Будди, який вміє любити навколишній світ, він сидів на відкритому майданчику кав’ярні.
- Привіт, - я майже не впізнавала свій голос, він був неначе з нетрів мого єства.
- Привіт-привіт! Ти вчора пила та в тебе з’явився новий прихильник, - з інтонацією старанного відмінника прокоментував мою появу Толя.
- Так, пила… Я вчора зустріла Едіка… Мені тепер дуже погано…
- Чому погано? Хіба ти не зраділа, коли побачила своє перше кохання?
- Він одружився. Ми займалися коханням… А на прощання він сказав, що так «просто сталося»…
- Так, стається й не таке, - Толя дивився на мене. Тільки він вміє так дивитися: не на те, що показуєш назовні, а всередину тебе. – Я давно вже хотів тобі сказати… Чому ти ламаєш себе, своє життя? За що ти себе так ненавидиш? Едік… Ви розійшлися з ним – і в цьому немає нічого надзвичайного. Люди зустрічаються, розходяться, можливо, знову сходяться, чи починають стосунки з іншими людьми. Життя прекрасне хоча б тим, що, не зважаючи на всі зміни, воно не зупиняється, а переходить із однієї стадії на іншу. Просто приймай ці переходи не як катастрофу, а як варіант розвитку подій…
- Слухай, не треба мене лікувати! Ти думаєш, мені зараз потрібно твоє моралізаторство?!
- Та чого ти… Мені просто не байдуже, що ти відчуваєш… Мені не байдужа ти сама…
- Не байдуже, так?.. Вибач, - з моїх очей вже почали текти сльози, - вибач… Я чомусь не навчилася жити… Я розумію, про що ти говориш, але я боюся втілювати це в життя. Я зараз відчуваю, що в мене просто не вистачить сил ставитися так до реальності. Я на це просто не здатна, розумієш? Кажеш, життя прекрасне? Воно прекрасне тоді, коли в ньому немає місця самотності, коли не хочеться напитися для того, аби не бачити цю пустку, яка тебе оточує… А так… - я розридалася, встала з-за столу та відбігла від кав’ярні.
На якусь мить зі мною щось сталося. Мене вразила одна проста думка: мені байдуже, живу я чи ні. Тож, якщо жити так боляче, можливо, краще не жити? Ми сиділи в кав’ярні, яка була розташована поблизу величезного пішохідного мосту. Я швидким кроком зайшла на міст, підійшла до товстих бетонних поручнів. Крізь сльози подивилася униз. Темна вода зачаровувала, манила до себе. Життя прекрасне там, де є спокій… Я майже перегнулася через поручень та, напевне, через нервовий стан, в мене запаморочилася голова і…
VІ
«Підійматися значно приємніше»
- Елю, прокинься… - знову я чула голос сестри. Чомусь він не був злим. Але сьогодні як ніколи мені було важко відкрити очі. Я подумала, що вчора знову в мене був занадто бурхливий вечір.
Не відкриваючи очей, я намагалася згадати, що саме було вчора, але ніяк не могла зібрати думки до купи. Я була в кав’ярні, з Толіком… Міст… Запаморочення… Холодна вода… Я насилу підвела погляд на сестру.
- Еля, ти жива! – повідомила мені сестра, яка сиділа вся в сльозах, тримаючи мене за руку.
- Як ти? – почула я голос Толі, - можеш говорити?
Я спробувала зрозуміти де я – пуста кімната з пофарбованими стінами, пошарпана тумбочка біля ліжка. Так, я в лікарні… З руки стирчить голка крапельниці… Я відчула, як моє обличчя мимохіть напружується, так діти починають плакати.
- Жива… - проскиглила я.
Ми дивилися один на одного, неначе вперше бачилися. Вже потім, коли всі ми зрозуміли, що я жива, що, «чорт забирай, амнезії в мене немає!», Толік розповів мені всі деталі, як виявилося, позавчорашнього дня. Я втратила свідомість та впала з мосту, через поручень якого я необачно перехилилася, аби якомога ближче роздивитися темні хвилі. Добре, що рятувальники встигли вчасно зреагувати – вони витягли мене непритомну з води та після всіх обов’язкових процедур передали в руки лікарів. І лише сьогодні я прокинулася та побачила поруч тих, хто і є моїм життям.
Мені потрібно було ще деякий час пробути в лікарні, тож я попросила сестру під страхом «отримати в око, якщо прочитаєш», принести мені мій щоденник, в якому я й продовжила свої записи.
12.05.200…
Запис у щоденнику
«Любий щоденнику! Я щойно прочитала те, що писала до сьогодні в тобі… Що я можу сказати – мені тебе шкода! Але дещо цікаве ти все-таки довідався. Однак я зовсім не про те. Нещодавно я ледь не загинула. Хоча… Я вбивала себе протягом кількох років, адже все, що я робила, було спрямовано проти мене самої. Тож те, що зі мною сталося – фактично логічне завершення моїх дій. Коли втрачаєш, починаєш цінувати. Ледь не втративши життя, я почала цінувати його. Я пережила первісний страх – страх смерті… Можливо, правильно кажуть, що все з нами стається для того, аби ми зростали внутрішньо. Лише наше ставлення до подій життя й спричинює або те саме зростання, або навпаки – падіння. Падати легше – ми живемо за законом гравітації… Проте підійматися – значно приємніше.
І ще. Толік приходить до мене часто – майже кожного дня. Він не носить більше окулярів – вдягнув лінзи. Він зовсім інший. Не лише через те, що без окулярів йому значно краще… Він не такий, як я думала. Я помічаю за собою, що тепер мені про нього хочеться писати постійно, а все, що він говорить, можна брати на цитати… Я не знаю, як раніше не помічала того, як він дивиться на мене. Ні, я бачила, що він відчуває мій справжній, не показний настрій… Але насправді він відчуває мене набагато глибше, ніж я думала. Він вчить мене любити себе… А я, як погана учениця, починаю кохати його. Але це не те відчуття суцільного болю, яке я мала до Едіка. Те відчуття було злим, власницьким. Почуття до Толі – добре, світле… Толік навчив мене, що кохати – значить відпускати, дарувати свободу дій та допомагати в разі необхідності. Зовсім не обов’язково перебувати постійно поруч, аби кохати. Кохання має бути суцільним, ні від чого незалежним, нічим не прикритим. Не треба боятися сказати про кохання. Не треба боятися страждань кохання – страждання, як правило, це шлях до істинної насолоди, до пізнання істини…
А вчора Толік приніс мені мій капелюшок. Виявилося, що капелюх злетів з мене ще на мосту і Толік його підібрав. Але тепер мені не потрібен жоден капелюх для того, аби відчувати свою захищеність. Мені не потрібні уявні захисники. Я готова жити так, просто. Я готова піднятися. Так, я впевнена: підійматися значно приємніше…»
|
|
|
|
| © Copyright: Матильда Кошкина, 2008 |
|
РЕЦЕНЗІЇ
Додати рецензію
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Стань автором!
Додай свої твори зараз!
Поринь у наш світ!
Просто реєструйся! |
|
|
|
