virsh.com.ua :: Твори

І
Вийшла з таксі. Тепер я майже вдома. Над під’їздом горить жовтий ліхтар, навіюючи зайву тугу. Підіймаюсь сходами. Відчиняю важкі двері – вони скриплять на весь район. Йду до ліфту. Позаду з залізним ляскотом зачиняються двері. Знову гучно, на весь район. Тисну потерту кнопку ліфта. Чекаю – вічність. Нарешті він приїхав. Важко ступаю у просякнуту запахом сечі та перегару кабіну. Старий ліфт гучно просів під моєю вагою. Напевне, розбурхав усіх мешканців. Нестерпно довго підіймаюся на останній поверх 16-ти поверхового будинку. Моя квартира майже поруч. Швидко, з нетерпінням, відчиняю рідні двері. Нарешті, запах рідного помешкання обіймає мене, заспокоюючи, як мати.

Запах квартири замінює близьку людину. Ріднішого за власний запах немає нічого. Хоч бери та вішайся.

Скидаю чоботи, стягую плащ, акуратно вішаю його на гачок. Йду на кухню, варю каву. Суцільна кава цього вечора… Запах кави нагадав про останні часи, проведені у Його компанії. У компанії запаху та Його. У компанії його запаху.

Зараз я не думаю про каву – виконую автоматично певні рухи. Думками я там, з ним. Там – я молода, наївна, іноді гостра на язик, іноді дотепна. Гарна? Можливо… Але постійно – наївна. Мене легко обдурити, то й що? Я це знаю, тому не можу нікому довіритися. Навіть Йому. Напевне, саме тому я обманюю його. Я не хочу, щоб мене образила його брехня. Краще я відчуватиму докори сумління, доки він чесний зі мною. Зате коли він мене ошукає, я буду сприймати це як справедливість. Можливо, це – типова жіноча логіка?

Вдома я інша: втомлена, з першими зморшками, з пересохлими губами, з важкими рухами, з поганим настроєм. З бажанням зателефонувати своєму коханцю (більше нікому), запросити на кохання… А потім би вигнати. Образиться. Не телефонуватиму: якось сама впораюся зі своїми невчасними бажаннями…

Кава намагається виплеснутися на плиту. Беру улюблену чашку, наливаю каву, додаю дві ложки цукру. Врешті, я сіла за столик. Дивлюся у чорне вікно. Кава пахне…

ІІ
Запах кави затишно огорнув чарівну дівчину, яка, судячи з усього, прийшла до ресторану раніше, ніж було домовлено. Її рухи дещо неприродно плавні, спина натягнута, як струна. Можливо, також натягнуті зараз її нерви, адже щоразу, як грюкали двері у ресторані, дівчина то, ледь здригнувшись, нишком на них поглядає, то намагається не помічати взагалі.
Врешті-решт, вона, типово для її ситуації, почала уважно розглядати свої нігті, майже повністю відволікшись від чекання. До неї підійшов він.
- Привіт! Радий, що ти вже тут! – посміхається, розглядаючи її.
- Ой, привіт! – злякалася, зашарілася, опустила руки на коліна, - в мене вийшло раніше прийти, гріюся кавою.
- Я теж буду каву. Випив би чогось міцнішого, але за кермом, - він сів праворуч від неї.
Розмова ні про що. Обидва раді бачити один одного. Обидва мали насичений день позаду. Обом хочеться відпочити. Обох тягне один до одного. Про останнє говорить лише він, вона мовчить, лише іноді виразно зазирає йому в очі.
Вона розповідає про свою роботу, здається, йому це цікаво. Згадала анекдот – обидва сміються. Сміх – це добре, він робить атмосферу невимушеною. Вона це знає, тому завжди залюбки сміється.
Йому подобається, що її легко розсмішити, адже так він почуває себе впевнено. Взагалі йому з нею легко. Але вона йому не довіряє. Він відчуває це, але помиляється з приводу причини її недовіри: він думає, що вона довірилася б йому, якщо він був би не таким успішним (хіба жінки люблять – вони жаліють!). Він розповідає про свої проблеми, про своє колишнє кохання, про те, як він досяг цього успіху (нехай вона пожаліє!).

Вона слухає з посмішкою. Не знає, де він бреше. Адже всі чоловіки брешуть. Проте як їй хочеться йому вірити! Так набридло відчувати самотність, хочеться, щоб хтось дуже сильний посадив її на одну долоню, а іншою прикрив, аби жодна проблема її більше не стосувалася… Зараз вона цього не має, от і прийшла на зустріч з ним. Сподівання – велика річ!

Як би вона його кохала, якби він зміг її захистити! Вона б все віддала за це. Але їй потрібно бути сильною – цього вимагає час, її робота, її коханець. Вона звикла, що все вирішує сама: куди йти, де працювати, що сказати. Єдине, над чим вона не владна – це над своїм відчуттям боргу перед своїм коханцем: вона боїться його покинути. Та й, напевне, не хоче.
Він дивиться на неї: вологі від кави рожеві пухкі губи, худі плечі, темні очі. Навіть якщо її очі були б блакитні, вони все одно були б темні: їхній вираз свідчить про вогку темінь, про порожнечу всередині. В цей вакуум страшно провалитися – потім не вибратися. Він не розуміє, що йому в ній подобається: загалом він обирає більш життєрадісних дівчат, і частіше – сірооких білявок. Він може дозволити собі обирати справді красивих – довгоногих, пишногрудих. Їм не треба щось доводити. Він не комплексує з ними через свій успіх та статок – саме це їм подобається в ньому. Ця наче не така. А може, лише вдає з себе святу? Коли вона сміється, в її очах з’являються чорти. Не можуть такі бісики жити в очах дівчини, яка, навіть ставши жінкою, не позбавилася цноти.

Вона дивиться на нього: він не в її смаку. Їй завжди подобалися високі чорняві чоловіки, з впевненим поглядом, владними рухами. Щоправда, інших чоловічих якостей ті красені, які траплялися на її життєвому шляху, не мали. В цьому чоловікові щось притягує до себе: можливо, вміння слухати? Але він стільки досяг у своєму житті, що вона цікавого може йому розповісти? В нього гарна посмішка. Їй взагалі подобається, коли чоловік посміхатися й видно його білі рівні зуби. Інакша посмішка, не така досконала, викликає у неї відчуття огиди. Як можна цілуватися з чоловіком, якщо в нього проблеми з зубами? Вона насолоджується тим, як він пахне. Якщо їй подобається запах – це майже 100 відсотків, що сподобається все інше (іноді вона відчуває себе напівтвариною через це).
Їй з ним також легко. Він делікатний: не торкається її, не робить зовсім нав’язливих натяків. Схоже, що він добрий – це подобається їй найбільше. Але…

Вона поглянула на годинник:
- Мені треба вже йти, вибач. Все хороше коли-небудь скінчується!
- Ну от так завжди: на самому цікавому місці… Слухай, до речі про місце. Тут поблизу є чудовий більярдний клуб. Зі мною грати – одне задоволення! Я ніякий гравець…
- Я б залюбки, але мені справді треба йти, я не можу затримуватися надовго…
- Ну, що ж… Якщо треба – то треба. Але треба ще раз побачитися.
- Так, обов’язково!

Знову брехня. Яке обов’язково? Ледь сьогодні зустрілися…

- Я підвезу тебе.
- Ні, дякую, я краще сама. Я серйозно, - попереджуючи його потенційне повторне прохання.
- Добре, але зателефонуй, як доїдеш, - йому набридло весь вечір про щось її просити. Але… - Я зателефоную тобі днями?
- Так, буду рада, - посміхнулася чемно.

Чи поцілує він її? Нахабства не вистачить. А приводу вона не давала. Дистанцію тримати навчилася.
Він нахилився до неї, прямо перед її обличчям завмер. Ледь торкнувся губами її щоки.
Вона швидкими кроками пішла від кав’ярні, зловила таксі, мовчки сіла в машину.

ІІІ
Вона вийшла з таксі та майже бігом підійшла до його авто. Він ще не поїхав – сидів за кермом, двигун вже був увімкнений. Він дивився перед собою. Вона злегка стукнула по склу. Він подивився у вікно, здивувався, у темряві ночі впізнавши її. За мить відчинив їй двері. Вона сіла на сидіння поруч із ним. Посміхнулася ніяково, глянула на нього.
- Не виженеш? – зі сподіванням, схвильовано спитала.
- Та ні!.. – тихо відповів.
- Може, поїдемо?
- Поїдемо. Куди?
- Де тепліше хоч на кілька градусів.
- Тут є місце… Поруч… Чай…
- А в тебе вдома є чай?
- Так. Я куплю по дорозі.
- До біса чай. Поїхали…

Вони приїхали до його квартири. Чисто. Може, в нього є дружина? Говорить, що нема. Ніяково. Серце б’ється в горлі. Поки вона знімає черевики, він чесно іде до кухні, починає грюкати дверцятами, включив чайник. Вона зайшла до кухні.
- Можна води попити?
- Так, звичайно.
Зробив два кроки їй назустріч до кухля з водою, який за її спиною. Просто за її спину простягає руку, бере кухоль. На неї знову пахнуло його запахом. Проковтнула слину. Зняла светра і тільки тоді випила води, якої так хотіла. Він стояв зовсім поруч, дивився на неї. Її темінь оселилася в його очах.
- Чому ти вирішила повернутися до мене?
- На це питання не так просто відповісти, як здається… Але, напевне, я хотіла дізнатися, що буде, якщо я скажу тобі «так», - вона зупинила свій погляд на його шиї. Помітила, як пульсує жилка під його блідою шкірою.
- Ти так легко про це кажеш.
- Що ж вже казати, якщо сама прийшла до тебе…

Стало ніяково обом.

- Добре, давай кави поп’ємо, - запропонувала вона, починаючи жалкувати про своє рішення щодо приїзду до нього.
- В мене до кави нічого окрім варення немає, - сказав чемний господар.
- Хай буде варення.

Вона взяла банку. Через тремтіння рук розлила на себе майже все – сиділа вся у вишнях. Глянула на нього розгублено – і розсміялася.

- Дай щось вдягнути нечепурі, піду хоч заперу речі, - сказала після сміху.

Він приніс їй свою сорочку.
В ній вона й вийшла з ванної, тримаючи у руках свої мокрі речі. Зайшла до кухні, розвісила речі. Не побачивши його, вона зазирнула у відчинені двері кімнати.
Він стояв посеред вітальні.
Підійшла до нього. Глянула в очі. Захотілося впасти в їхню прірву – аж голова зайшлася кругом.
Він подивився в її обличчя. Відчув нестримне бажання. Відчув шалене бажання її поцілувати. Він стояв нерухомо. Вона тихо, але глибоко зітхнула. Тепло її дихання торкнулося його шкіри.

Як вийшло так, що він її поцілував? Як вийшло так, що вона майже розчинилася в ньому? Як вийшло так, що вони впали на ліжко, на ходу (на льоту?) здираючи один з одного одяг? Як вони почали кохатися? Які слова він говорив їй? Чому на її очах виступили сльози? Чому її очі палали, наче дотліваюче вугілля? Скільки разів вона сказала йому: «Так!..»?

На дворі сіріло. У вікно стукав дрібний осінній дощ. Вона у напівзабутті дрімала. Він лежав, спершись на руку, дивився на неї. Чому йому не хочеться її вигнати геть? Схоже, вона й насправді не така, як інші: хочеться, аби вона залишилася тут, зараз, назавжди. Хочеться, щоб вона лежала отак, біля нього, а він би дивився на неї довго-довго. На дворі сіріє, скоро новий день. Що він принесе їм обом? Він опустив голову на зігнуту руку, обійняв коханку та заснув.

ІV
Вони прокинулись і вона знову плакала. Але то були не сльози бажання, а сльози жалю. Їй було шкода свого коханця, який був їй вірний протягом кількох років. Вона відчувала себе твариною, яка не змогла зарадити власним бажанням. Вона розуміла, що, напевне, той, хто поруч з нею саме зараз, зможе дати їй більше, ніж її коханець, який був з нею так довго. Але вона не могла змиритися зі своєю зрадою. Вона забрала свої речі та пішла від нього.

Він залишився сам. Сам у своїй квартирі. Сам із своїми успіхами. Сам із своїм німим бажанням віддати їй все, захистити її від отрути самотності, якої не міг позбавити її коханець.

Вона також залишилася сама. Зі своєю несміливою реальністю. Зі своїм коханцем, якого не могла кинути. Зі своїми спогадами про Нього, які ще довго пектимуть її душу.

Можливо, все могло би бути інакше?
Вони прокинулися б та знову зайнялися коханням: але ними керувало б не шаленство, а усвідомлене бажання бути один із одним. Вони попили б каву, знову аромат огорнув би їх, нагадуючи про вчорашній вечір. Вони посміялися би зі своєї ніяковості, вирішили банку з вишневим варенням поставити на найвидніше місце та щороку у цей день приносити їй дари. Вони б наперебій розповідали найближчим друзям про те, хто кого першим звабив; вони, напевне, сварилися б, але скоро мирилися. Одружилися би, народили дитину, жили довго та щасливо і померли, якщо не в один день – то один слідом за одним, адже той, хто залишився б живим, не зміг би жити без своєї половинки.

V
Я допила каву, але відчула як змерзла. Мені холодно в порожній квартирі, в якій немає його голосу, його жартів, його погляду.
Я не знаю, чим би все закінчилося, якби я сказала «так».
Те, що є зараз – мене не лякає. Мене лякає невідомість, непевність у тому, чи правильне рішення прийняла б я. Лякає те, що можу зробити боляче. Те, що боляче мені – нікого не стосується..
Моє бажання, від якого має бути жарко, заморожує мене зсередини, та він цього не знає. І не знатиме ніколи.
…Як я хочу, аби він вирвав мене з коренем із цього закляклого життя! Але ж він так не зробить, знаючи, як мені подобається його делікатність…

Інші твори автора:

Волшебник

Рожевий капелюх

Сказка «Вот тебе и ничего себе»

Праздники должны заканчиваться

Демоны

Маски

РЕЦЕНЗІЇ

Додати рецензію

Естетичність фраз і натякі,.. непідкупність власного бажання дочитати до кінця (на одному диханні), і... аромат кави... Смачніше бути не могло б! Дякую!

ОлесяБілоцвіт - 2007/12/28 03:46 »

ЗАУВАЖЕННЯ:

(Додати)

перепрошую- мало бути " натяків"

ОлесяБілоцвіт - 2007/12/28 03:48

Проза у Вас лучше получается,чем стихи.Несмотря на отрицательную рецензию одного из Ваших читателей - написано хорошо. Мне нравится.Каждому своё,правда,но читается легко. А главное - очень здорово просматривается психология женщины. Хотя мы все такие разные -,но в этим наверное,мы все одинаковы.
Удачи Вам.
С ув. Лариса Рындова

ЛарисаРындова - 2007/10/23 21:44 »

ЗАУВАЖЕННЯ:

(Додати)

Спасибо. :) По поводу стихов, если увидите, - я с вами согласна.

Матильда Кошкина - 2007/10/23 21:58

Що я можу сказати ще? Певно, без прозорості, чи задля прозорості, ти використовувала автобіографічні речі… Чи це правильно? Чи варто оголюватися у прозі, аж так відверто? Без удаваності і пафосу, без надмірних ілюзій і по-дитинковому тихо й зі щемом… Єдине, що спадає на думку, свого вдячного читача (а текст мав проектуватися побіжно до кожного і з меседжем до одного, якщо я все правильно зрозумів), ти знайшла. І він його вельми поцінував…

ДарнишинГнат - 2007/10/23 19:10 »

ЗАУВАЖЕННЯ:

(Додати)

Матір божа, я вражений, це справді дуже талановито написана психологічна драма. Дуже легко читається і залишахє після себе сум. Дуже гарно. Дякую.

ВіталійГригорович - 2007/10/15 15:47 »

ЗАУВАЖЕННЯ:

(Додати)

Дуже дякую за рецензію. Мені дійсно дуже приємно прочитати такі слова.

Матильда Кошкина - 2007/10/16 19:40